— Махотін бал влаштував, коли дочка гімназію закінчила. І запросили кількох кращих учениць…
— З милості? — грубо запитав Ігор, проте Ліда не образилася.
— Запрошували не з милості. Скоріше жест. Однак почували ми себе ніяково. Чужі все-таки…
— Отож-то й воно, що чужі…
Треба було повертатися додому, на Губернаторську. Мало коли прийде гонець від Пелікана? Вдома сидіти надійніше.
— Тітонька ще не хвилюється? — дипломатично запитав він у Ліди: а раптом вона не нагулялася, раптом їй ще забагнеться походити вулицями рідного міста в товаристві цікавого молодика? Ігор знав, що не помре від скромності…
Проте Ліда відмела його тривоги.
— Та й справді вже час. Ми ж обіцяли недовго. — І знову пожвавилася: — Тут близько. Якраз повз гімназію і там ліворуч. Десять хвилин, і ми вдома…
Дійшли і справді швидко. Ну, затрималися біля гімназії, Ігор належним чином захоплювався сірим казенним будинком, власне — казармою на вигляд. Але Ліді воно — як палац з кришталю. Палац знань.
Поки йшли, випитувала:
— А ви вірші любите?
— Люблю, — це була правда. Міг би ще додати: і багато напам’ять знаю, пам’ять добра.
— А чиї вірші вам найбільше до вподоби?
— Блока.
Здивувалася:
— Хто це?
Ось тобі й маєш! Блока не знає… Хоча, пригадується, не такий вже він і був популярний, так би мовити, в масах. На виборах короля поетів геть програв Сєверяніну.
— А ви, звичайно, перевагу надаєте Сєверяніну?
— Звичайно! Він геній!
— Він й сам цього не приховував. Пам’ятаєте: “Я гений Игорь Северянин, своей победой упоен”.
Стала серйозною.
— Напевне, це нескромно, я знаю…