— Тітонька Соня сказала — можна. Тільки недовго.
— Ми недовго.
Пішли, як братик з сестричкою. Іванко з Оленкою. Тільки за руки не трималися. З Губернаторської завернули на Польську — Ігор прочитав табличку на розі. Така ж сумна, як і Губернаторська. Ігор досить чітко уявляв стару Москву: батько збирав московські карти, плани, путівники, листівки, любив, за визначенням мами, “мусолити” їх і Ігоря до цього залучав. Але маленьке провінційне містечко початку століття Ігор бачив уперше. Видовисько, треба визнати, не захоплююче: вулиця брудна, вітер крутить над бруківкою якісь папірці, цигаркову пачку, уривки газет, перше опале листя. Та це й зрозуміло: двірників мало залишилося — “адже війна”, якщо використати Лідин вираз, а до того ще й революція була: скільки потрясінь для простих працівників мітли. Бруківка неширока, ледве два екіпажі можуть розминутися, але міцна, якщо потім асфальтом не заллють, сто років простоїть, жодний кругляк не випаде. Як на Красній площі.
Будинки на Польській вулиці маленькі: більше двох поверхів нема. Архітектура без надмірностей: стіна будинку, стіна паркана, стіна будинку, стіна паркана, в парканах — хвіртки, над хвіртками дерев’яні вінці. Де-не-де різьблені, де ні.
Щоправда, хвилин через п’ять почалися кам’яниці: видно, ближче до центру. Кам’яниці обмазані чимсь — штукатуркою, чи що? — двоповерхові. Ось хтось на даху бельведер примостив. А в іншого — не так: портик з колонами, чисто тобі Великий театр в мініатюрі. Є в місті багатії! А що в центрі буде?
З Польської вийшли на вулицю з пишною назвою — Трьохсотліття дому Романових.
— Наша центральна, — сказала Ліда.
Воно й видно. Крамниць багато. Ігор крутив головою, намагаючись нічого не пропустити. Ліда здивовано запитала:
— Вам подобається?
Є чому здивуватися: москвич, а в захваті від провінційної торгівлі. Ледве викрутився.
— Ми з Павлом Миколайовичем так давно в міста не заходили, що мені все по-новому уявляється.
Вулиця Трьохсотліття дому Романових була значно багатша за Польську, а тим паче за Губернаторську. По-перше, багатолюднішою. Ігор дуже й дуже дивувався, зустрічаючи досі поодиноких перехожих: то майстровий з дерев’яним ящиком на інструмент пройде, то якась дівчина прошмигне, подивиться скоса на Ігоря з Лідою. Навіть хлопчаків-всезнайок не було. Певне, побігли гратися десь у передмістя, на волю — десь неподалік від околиць.
Проте на Трьохсотліття в цей час місто гуляло. Біля похмурого довгого одноповерхового будинку — чи то манежу, чи то вокзалу? — стояли візники. Двохосьові прольотки з відкидним верхом, бородані — майже опереткові! — фурмани: в суконних, невизначеного кольору, брудних — яку це носило назву? — сіряках. Ось якийсь панок в синьому сюртуку вліз до прольотки, ляснув візника по спині. Той присвиснув, і кінь пішов вулицею — не скажеш, що поспішаючи. Ось ще візник проїхав; двоє офіцерів у прольотці. Комусь на тротуарі помахали білими рукавичками, засміялись. А ось пані під парасолькою, обличчя й не видно. Не Бродвєй, звичайно, але життя йде.
Будинки, безумовно, багаті. Здається, вони звуться прибутковими. Дво- і триповерхові, а там навіть і в чотири поверхи будинок бовваніє. Вітрини на весь перший поверх. Вивіска: “Універсальна торгівля А. І. Штольца”. Інакше — універмаг. Зрозуміло: горішні поверхи здаються під квартири, а внизу — магазини.
Ігор жадібно читав вивіски. Подумки, звичайно. “Залізні товари бр. Кустових”, “Булочна О.П.Тарутіна”, “Головні убори. Паризькі моделі. Лише в нас”, “Книжкова торгівля батька і сина Валецьких”. Ось куди б зайти, поритися б у книгах. Скільки там скарбів для бібліофіла… Не можна. Навіть якщо були б і гроші — а їх немає,— і то нічого не придбаєш: не перенести з часу в час…
“Кінотеатр “Одеон”. Нині й щоденно: жагуча драма з життя напівсвіту. За участю Віри Холодної та Івана Мозжухіна”.
— Ви дивилися?
— Що?.. А-а, кіно… Ні, не довелось.
— А я двічі дивилася. Таке захоплююче…
Дозвольте засумніватися. Показати б дівчині Ліді наййримітивніший широкоформатний фільм — який би ефект був?
— Уявляю, що сказала б Ганна Карлівна, якби побачила нас зараз. — Ліда зам’ялася, певне, уявила собі невідому Ганну Карлівну.
— Хто така Ганна Карлівна?