— Звичайно. Він вам вітання передавав, — збрехав Ігор, щоб підтримати розмову.
— Дякую, — серйозно сказала Ліда. — Як він себе почуває?
Оце так запитання! Як себе почуває Пелікан? Та добре він себе почуває, не думає про це, не згадує. Тим паче відповів:
— Здоровий.
— Він такий смішний!
Нічого собі визначення для Пелікана.
— Ви так вважаєте?
— Він весь час жартує. Якось до мене дівчата прийшли з класу, так він нас весь вечір веселив. Я вам скажу по секрету: в нього двоє дівчат навіть закохалися.
Цікаво: вона й насправді така інфантильна чи удає? її ровесниці в Ігоревім класі — та ж Наталка, наприклад, — куди доросліші. Так, до речі, а скільки їй років? Відразу й не запитаєш, незручно, ще образиться…
— Ви в гімназії навчаєтеся?
— До цього часу вчилась. У жіночій гімназії на Лялиному узвозі. А тепер не знаю. Ми туди ходили, а вона зачинена. І невідомо, відчинять її чи ні. Адже війна.
— Війна?
— У нас в місті тихо. Стріляють рідко, лише останнім часом частіше. Але це там, у центрі…
У центрі — то значить, не в нас. Значить, мимо, тож ніякої війни на нашій вулиці немає. Гарно міркує.
— А в якому ви класі?
— У восьмий перейшла.
Бути того не може! Що ж їй — лише п’ятнадцять років? Згадав: у них класи не відповідають сучасним. В гімназії, здається, навчалися вісім років, а до того — підготовче училище. Складна система.
Уявляв, як вони там сидять. Статечно, пристойно. От якби жменю насіння…
— А чи не пройтися нам до центру? Добре, що не сказав “швиргонемся”…
— Я не знаю, треба запитати у тітоньки Соні. Почекайте, я миттю.
Побігла до хати. Все-таки довга сукня стримує, дисциплінує. Наталка у своїх джинсах зараз відмахала б до ганку в чотири стрибки і не гадала б: по-жіночому це чи ні… А може, даремно він про Ліду так думає: інфантильна, мало не дурна? Даремно, даремно. Інше виховання, супроти нього нічого не скажеш. У них у гімназії класні дами лютують. На перервах дівчата парами ходять, їх вчать, що дівчина повинна бути скромною, сором’язливою, політикою не цікавитися — це справа чоловіча, груба, брудна. Ліда ще нічого, молодець. Розмовляє — не маніриться. її класні дами, побачивши ідилічну картину “він і вона на лавочці”, за голови б схопилися: який жах, сама до чоловіка підійшла, сама заговорила? Який сором, який моветон!
Ліда біжить, сяє.