— Ну вже й лукуллів, — посміхнулася господиня і враз запитала когось позаду Ігоря: — Чому так пізно?
Ігор обернувся. В дверях стояла тендітна дівчина, майже дівчинка, у довгій коричневій сукні з глухим, як і в господині, коміром. У руках вона тримала величезний — як помістився тільки? — букет різноколірних айстр.
— Вибачте, тітонько, замріялася, про це забула… — І з подивом глянула на гостей. — Смачного.
— Дякуємо, — механічно відповів Ігор. Він не відриваючись дивився на дівчину. Містика, звичайно, але дівчина ця надзвичайно була схожа на Настю.
— Моя небога, — представила Софія Демидівна. — Звати Лідою. А це, Лідочко, друзі дядька Гриші. Павло Миколайович і Ігор… Ти голодна? Сідай до столу. — І підсунула їй стілець.
Після неситного, але елегантного обіду Софія Демидівна сказала гостям:
— Я приберу зі столу, приготую вам кімнату, вибачте, що одну, спільну, але більше нема, а ви поки що відпочиньте, можете повітрям подихати.
Професор угледів на підвіконні книжку, шулікою в неї вчепився — заскучав за друкованим словом.
— Можна, я тут посиджу, мила Софіє Демидівно? Я не заваджу.
— Сидіть, звичайно…
Він вмостився в куточку неосяжного дивана, а Ігор, подякувавши, вийшов на подвір’я, сів на ганку, на східцях. Було над чим задуматися. Пелікан жодним словом не обмовився про племінницю Ліду, явну гімназисточку, баришню-емансипе. Це надавало сидінню в місті зовсім іншого смаку: солодко пахло пригодою. І все ж Ігор не зміг отямитися від деякого раптового шоку: чому Ліда так схожа на Настю? Чи в нього почалися галюцинації? А може, тепер будь-яка дівчина йому Настю нагадує? Ігор знав це з численних літературних прикладів. Про що це свідчить? Про закоханість. Хочеш не хочеш, а іншого слова не підбереш.
Проте Ігор і не шукав іншого слова. Умів ставитися до себе реально, без омани, він добре розумів, що Настя йому не байдужа. Мабуть, про кохання говорити ще рано, але про закоханість — якраз. А тому годі задивлятися на інших, шукати скрізь солодкий запах пригод. Настя — це реально. А Ліда…
А що Ліда? Вона також реальна, як реальне все довкола, як реальний цей світ, як реальний у ньому Ігор Бородін, лицар-мандрівник. Тільки так — реальність! І не припускай чогось іншого, бо ж ніколи більше тобі не перейти тимчасовий кордон, що невидимо проліг у Сокольницькому парку.
А щодо пригод, то ніхто не примушує тебе упадати за Лідою. Стався до неї, як до милої ровесниці, розпитай про гімназичне життя-буття, про становище у місті. Ось вона з прогулянки повернулася, щось бачила…
— Вам так зручно?
Підвів голову: вона. Стоїть, дивиться зверху вниз, посміхається. Ні, звичайно, не схожа вона на Настю, Настя набагато краща, остаточно вирішив Ігор і підвівся.
— Ваша тітонька наказала дихати повітрям.
— Тітонька любить наказувати, але вона дуже добра і лагідна.
— Я так і подумав, — гречно мовив Ігор.
Ліда спустилася з ганку, поволі пішла стежиною. Ігор слідом за нею, примітив біля воріт лавочку. Над нею нависали довгі стеблини золотих куль, холодних осінніх квітів — без запаху, без душі.
Ліда акуратно, щоб сукню не зім’яти, сіла на лавочку скраю, дозволяюче кивнула Ігорю. Той, внутрішньо посміхаючись, — церемоній скільки! — сів поруч.
— Ви справді від дядька Гриші?