— Коли? — жінка допитувала їх з суворістю жандармського шефа.
Ігор розсердився і сам запитав:
— Ви часом у Третьому відділенні не служили?
Старик Ледньов хрюкнув, долонькою прикрився, а жінка посміхнулась і ще більше розквітла, відкрилася: посмішка у неї світлою виявилася — знову-таки всупереч її тону.
— Не служила, — посміхнулась. — Хто ви, гості непрохані?
Ледньов схопився, шаркнув розтоптаним черевиком.
— Професор Московського університету Ледньов Павло Миколайович до ваших послуг. А цього юнака, не за роками зухвалого, звати Ігорем, прізвище — Бородін.
— А я Софія Демидівна. Та Гриша ж казав, певно?
Ігор кивнув.
— Обідати будете?
— Безперечно, мила Софіє Демидівно, — розливався старик Ледньов, — якщо хлюпнете нам трошки, не пошкодуєте для прихожан.
Протягла:
— При-хо-жа-ни… Йдіть вмиватися. Рушничок — на піддзеркальнику в передпокої, умивальник на подвір’ї.
А куди йдуть? Звідки? Чому пішки? Та які справи в них з Гришею Пеліканом? Ні про що не запитала. Певне, вирішила: захочуть — самі скажуть. Підвів її під монастир Ігор своїм зухвалим запитанням.
Великий мідний, виблискуючий на сонці умивальник був повний холодної води. Ігор скинув сорочку, довго хлюпався над фаянсовим тазом, змивав піт і порох. А професор залишався вірний собі: вмив фізіономію, як кіт лапкою, руки потер.
— Я готовий.
Готовий так готовий. Ходімо обідати.
А Софія Демидівна вже й на стіл накрила і, що властиво, прямо на скатертину, анітрохи її не шкодуючи.
— Пригощайтеся, чим бог послав.
Бог послав огірочки малосольні, міцненькі, цибулю зелену, кілька помідорів на блюдечці і — паруючий суп, в якому плавали морква, капуста, картопля. І все це — на елегантних порцелянових тарілках, блідо-рожевих, з маленькими блакитними незабудками. Ігор щосили стримувався, щоб не перевернути одну — зазирнути, чи є там схрещені мечі?
— Вибачте, чим багаті, тим і раді.
— Що ви, люба Софіє Демидівно, — вигукнув Ледньов, від припливу почуттів розхлюпуючи суп з ложки. Добре, що у тарілку, а не на скатертину. — Ну чисто тобі лукуллів бенкет!