І Ігор, знову відчуваючи камінь у шлунку, важкий холодний камінь, сказав над силу:
— Вона мене просила допомогти їй. Донести бляшанки з білилами.
— І все?
— А що все?
— Ти в неї затримався, Ігорю. Можливо, ти допомагав їй білити стелю?
Один із хлопців, що досі мовчки курив, не втримався, хмикнув, той у светрі різко обернувся до нього. Він нічого не промовив, але той, що хмикнув, кашлянув і опустив- голову, затягнувшись сигаретою. А ватажок знову дивився просто у вічі Ігореві.
— Ну так що?
— Ми розмовляли.
— Тобі з нею було приємно?
Ігор почувався боягузом і покидьком, але нічого не міг з собою зробити. Слова самі випирали з нього.
— Ми розмовляли. Що тут такого?
— Такого? Не знаю. Вважаю — нічого. Ти пам’ятаєш телефон, Ігорю?
— Пам’ятаю.
— Ти розумний хлопець, я це відчуваю, а я рідко помиляюся. Ти все зрозумієш і вчиниш як треба. Забудь її телефон, гаразд?
— Як забути? — Ти все чудово зрозумів, а все-таки запитуєш, — шмаркач, боягуз!
— Фі-гу-раль-но… Не дзвони їй більше. Не з’являйся. Не допомагай. У неї є інші помічники, вони впораються. Тобі все зрозуміло, Ігорю?
— Так.
— Тоді можеш іти. Прощавай. Радий був поговорити з тобою. Вихід на проспект — ліворуч через арку.
Ноги знову стали ватяними і погано слухались. Ігор ішов, неприродно прямий, не обертаючись, але позаду було тихо. Ніхто не біг за ним, не свистів, навіть не сміявся. Такі ввічливі хлопці, втіха дворової громадськості. А ніж — то дрібниці, ним лише олівці застругувати.
А якщо дрібниці, чого ж злякався? Чи страх у тебе в крові, лякаєшся у будь-якому випадку? Ну, не бандити ж вони, ну, дали б по пиці. Боляче, але не смертельно. Не болючіше, аніж, скажімо, в зубного лікаря. Тільки потерпіти, і все скінчиться.
Але можна й не терпіти. Можна і самому руками попрацювати — адже сила є. Коли не страшно, ти цю силу легко використовуєш. Коли не страшно…
А зараз страшно? Страшно, Ігорочку, лицарю бідолашний, аж дрижаки хапають…