І все-таки совість мучить; немов зрадив когось близького…
Посміхнувся: з Настею зрадив. “Нас на бабу проміняв”. Виходить так… Тільки нічого й нікого він не проміняв! А Настя йому — як подарунок, як манна небесна. Останнім часом лише чужою пам’яттю і жив, перечікував час — з ранку до походу до берези. Втомився, як пес, нерви нікудишні! Завтра треба підійти до Наталки, подякувати їй — за Настю…
А, до речі, за що дякувати? Настя є, і Насті нема. Вона поки не твоя, а береза біля зламаної лавки і все, що за нею, — тільки твоє, нічиє більше. А нічийним ніколи не стане, не може стати…
Вийшов на подвір’я. Куди йти? Авжеж, ось у ту браму, здається.
Коли проходив повз ящики і цеглу, складені біля входу в якийсь магазин, йому гукнули:
— Гей, хлопче!
Зупинився, глянув у темряву. В животі стало холодно, наче якась каменюка зависла.
— Що таке?
— Ходи-но сюди.
Скільки їх там? Двоє? Троє? П’ятеро?
— Вам треба, ви й підходьте. А мені ніколи. Добра міна при поганій грі.
З темряви тихо засміялися.
— Та ти не бійся, не зачепимо. Маленьку розмову маємо.
— А я й не боюся.
Підійшов до ящиків немов на ватяних ногах. Там сиділо п’ятеро — не помилився — хлопців років, певне, сімнадцяти — вісімнадцяти чи трохи старших, на вигляд цілком інтелігентних — у джинсах, у прозорих нейлонових куртках, двоє — у светрах під горло. Сиділи на тих самих ящиках, палили — у темряві спалахували дрібненькі вогники сигарет.
Хтось підсунув Ігореві ящика.
— Сідай.
Ігор сів, заспокоюючись, очікуючи на якусь цікаву розмову. Все одно батьки вже хвилюються, так що зайві десять хвилин значення не мають. А він зараз вийде на проспект і з автомата додому зателефонує.
— Сів.
— Зручно? — Ввічливі хлопчики.
— Цілком.
— Як тебе звати?