Для мене почався несамовито гарячковий день. Ще до виходу по закупи всього, що допомогло б мені причепуритися і справити за два дні найкраще враження під час візити до ду-кині Ґермантської, де я познайомлюся з приступною дівчиною і домовлюся з нею про сходини (я розраховував знайти спосіб, аби порозумітися з нею в куточку салону), для більшої певносте я телеграфував Роберові, питаючи про її ім’я та вигляд. Я сподівався, що він відповість мені впродовж доби, перш ніж вона, як сказав швейцар, знову прийде до дукині Ґермантської і (тепер я вже не думав ні про кого іншого, навіть про Альбертину) куди я теж піду о тій самій порі, хай би там що зі мною сталося, навіть якби я занедужав, то й тоді звелів би віднести мене на стільці. Я телеграфував Роберові не тому, що мав сумніви щодо особи і що побачена дівчина все ще відрізнялася в моїх очах від тої, яку він мені описав. Я вже не сумнівався, що це була одна й та сама дівчина. Але в лихоманці нетерпіння мені було б приємно, вже відчуваючи таємну владу над нею, одержати про неї докладну телеграму. На телеграфі я, проймаючись живим духом надії, при писанні зауважив, що нині я вже не такий безпорадний перед мадемуазель д’Епоршвіль, як був у дитинстві перед Жільбертою. Відтоді як мені зоставалося тільки написати телеграму, телеграфістові — прийняти її, а найшвидшій мережі — передати, ціла Франція і Середземномор’я, ціла гульлива минувшина Роберова, поставлена на впізнання зустрінутої мною особи, ладні були прислужитися зародженню роману; я міг уже про нього не думати, бо все мало так чи інакше розв’язатися протягом двадцяти чотирьох годин. А давніше, коли мене приводила з Єлисейських Полів Франсуаза, я, кинутий на поталу безсилих жадань, не маючи доступу до практичних засобів цивілізації, любив, як дикун, і навіть, позбавлений свободи рухів, як квітка. Відтоді я був як у лихоманці; батькова вимога, аби я поїхав з ним на два дні, через що мені годі було піти до дукині, вкинула мене в таку лють і таку розпуку, що мусила втрутитися мати й умовила батька залишити мене в Парижі. Я потім довго не міг заспокоїтися, а тимчасом потяг до мадемуазель д’Епоршвіль Стокрот посилився зведеною між нами перешкодою, а також побоюванням, що вже нічого не вийде з тих годин візити до дукині Ґермантської, яким я радів безперервно, як чомусь, чого ніхто мене не здатний позбавити. За твердженням деяких філософів, навколишнього світу нема і наше життя — у нас самих. Хай би там як, кохання, коли воно лише зароджується, вражає тим, як мало важить реальність. Якби мене попросили намалювати з пам’яти портрет мадемуазель д’Епоршвіль, описати її або навіть упізнати на вулиці, я б тільки руками розвів. Я бачив її в профіль, коли вона йшла, і вона здавалася гарненькою, звичайною білявкою — більше нічого я не міг би про неї сказати. Але потяг, заклопотаність і смертельний страх, що я можу її не побачити, якщо батько забере мене з собою, у поєднанні з образом, якого, власне, я ще не знав, але якого було досить, аби справити на мене приємне враження — все це й було вже коханням. Вранці, після блаженної безсонної ночі, я одержав телеграму від Сен-Лу: «ДЕ Д’ОРЖВІЛЬ, ОРЖ — ЗБІЖЖЯ ЯК ЖИТО; ВІЛЬ ЯК МІСТО, МАЛЕНЬКА БІЛЯВКА, ТОВСТУЛЯ, ЗАРАЗ У ШВЕЙЦАРІЇ». Отже, то була не вона.
У цю мить ввійшла з поштою моя мати, недбало, наче заклопотана чимось іншим, поклала її мені на ліжко й одразу вийшла. При цьому на її лиці грала усмішка. Я знав хитрощі моєї любої неньки, знав, що на її виду можна все безпомильно прочитати, якщо взяти за ключ бажання догодити іншим. Я посміхнувся й подумав: «У пошті є щось цікаве для мене; мама прибрала байдужого, неуважного виразу, щоб мій подив був цілковитий і щоб не робити так, як ті, хто позбавляє нас половини втіхи, повідомляючи нам про неї». А вийшла вона одразу тому, аби я з самолюбства не приховував своєї радости і через це переживав її менш бурхливо. На порозі вона наткнулася на Франсуазу з телеграмою в руці. Вона змусила її відступити й потягла за собою, — розлючену, вражену і здивовану. Адже Франсуаза вважала, що її посада передбачає привілей входити
о будь-якій порі до моєї кімнати і зоставатися тут скільки заманеться. А проте здуміння і гнів миттю зникли з Франсуазиного обличчя, зігнані чорною, облесною посмішкою трансцедент-ного жалю і філософської іронії, липку рідину якої виділяло для загоєння рани її вражене почуття гідности. Щоб не почувати себе згордованою, вона гордувала нами. В її понятті ми були «панством», тобто вередунами, які не відзначаються великим розумом, і, щоб показати свою владу, люблять давати людям розумним, тобто челяді, різні безглузді доручення, такі, як кип’ятіння води під час епідемії, миття підлоги мокрою ганчіркою, або виставляти з кімнати саме тоді, як їм хочеться там стовбичити. Пошту мама поклала мені під самою рукою, щоб вона не впала на підлогу. Я відчув, що там самі газети. Певно, в одній із них була стаття якогось із моїх улюблених і рідко друкованих письменників — це й був би для мене сюрприз. Я підступив до вікна, розсунув щільні штори. День вставав блідий і туманний, але вгорі ясніло небо, рожеве, як о цій годині плита в кухні, якщо її розтопити. Цей вид сповнив мене надією і бажанням прокинутися після нічної подорожі на гірській станційці, де я бачив рожевощоку молочарку. Я розгорнув «Фіґаро». Яка нудьга! Перша стаття була названа так само, як моя стаття, яку я надіслав, але яка не з’являлася. Проте не тільки назва... прошу, ось кілька моїх фраз, слово в слово. Це вже занадто! Я пошлю протест. Я чув, як Франсуаза, обурена тим, що її прогнали з мого покою, бурчала: «Це вже чорт зна що! Дитятко народилося у мене на очах. Звісно, я не бачила, як мати народжувала його. Але коли я його побачила, він мав, щоб не збрехати, не більше п’яти рочків!» Але тут було не лише кілька слів, але все, мій власний підпис! Мою статтю надруковано! Однак мій розум, який, мабуть, почав уже підупадати і втомлюватися, ще й досі начебто не тямив, що це моя стаття; так старигани плуганяться й далі, навіть якщо це вже не потрібно, навіть якщо треба негайно відійти від несподіваної та ще й небезпечної перепони. І лише потому я взявся за поживу духовну, тобто почав читати газету, ще теплу з верстату і вогку від ранкової мли, бо на світанні її передають служницям, а ті приносять її своєму панові вкупі з кавою з молоком — чим не чудовий, одного печива, хліб, хлібина одна, але таких, як вона, десять тисяч, так, щоб була для кожного зосібна і щоб потрапила в оселі до всіх читачів.
Я тримав у руках не якесь число газети, а одне з десяти тисяч; це було не лише те, що написав я, це було те, що написав я, а читали всі. Аби добре уявити собі, що діється нині в інших оселях, я мав прочитати статтю не авторськими, а читацькими очима; я тримав у руках не лише те, що вийшло з-під мого пера, — це було писання у сприйнятті безлічі умів. Аби прочитати статтю, треба було перестати бути автором і перевтілитися в першого-ліпшого газетного читача. Тут усе на мені охололо: а чи помітить цю статтю неупереджений читач? Я недбало розгортаю газету, як це зробив би будь-хто інший, з такою міною, нібито мені не відомо, що мені пропонує ранкова газета, і квапливо шукаю насамперед світську хроніку чи політичні новини. Але моя стаття велика, і про людське око (як той, хто навмисно повільно продивляється поданий йому рахунок) я втуплююся в якийсь її уривок. Але багато хто з читачів не звертає уваги на першу статтю, а якщо й читає, не дивиться на підпис. Тепер я прирікаю собі завжди читати авторове ім’я. Але як ревнивий коханець, щоб повірити у вірність своєї коханки, ніколи не зраджує її, я журно думаю, що моя уважність не змусить бути уважними інших читачів. А потім, хтось же із них вирушає на полювання або дуже рано вийшов з дому. В кожному разі кілька осіб прочитає. Ось чому беруся читати і я. Я добре знаю, що не одному моя стаття здається жахливою, а проте в мене виникає враження, що те, що я вкладав у кожне слово, живе на папері, і тому навряд, щоб читач, якщо очі в нього розплющені, не побачив тих самих образів, що і я. Гадаючи, що авторова думка схоплена читачами, тоді як у їхній голові виникає інша думка, я піддаюся наївній омані тих, хто вірить, що сказані ними по телефону слова самі мандрують по дроті. В той момент, коли я намагаюся бути просто читачем, мій авторський розум проробляє працю тих, хто читатиме мою статтю. Хай дук Ґермантський не втямить фрази, яка сподобається Блокові, натомість його привабить міркування, яке Блок знехтував би. Таким чином кожна частина статті, відкинута одним читачем, знайде для себе іншого шанувальника, і вся стаття сприйметься загалом на ура, долаючи мою невіру в самого себе і звільняючи мене від потреби виправдуватися. Насправді з цінністю статті, хай би яка вона була яскрава, справа стояла так, як з отими звітами про засідання Палати депутатів, де сказані міністром слова: «А це ми ще побачимо!» є тільки частиною, може навіть не такою важливою, подальшої фрази: «ГОЛОВА МІНІСТРІВ, МІНІСТР ВНУТРІШНІХ СПРАВ І КУЛЬТІВ: «А ми й так бачимо!» {Овація серед крайніх лівих, вигуки: «Правильно! Правильно!» на лавах і в центрі) — кінець її кращий, ніж середина, десь на рівні початку. Якась частина її краси, — а це органічна вада цього літературного жанру, не поминаючи славетних «Понеділків», — полягає у читацькому враженні. Це ніби колективна Венера, від якої нам дісталося тільки покалічене тіло, якщо триматися єдино авторської думки, бо повністю вона живе допіру в умах читачів. У них вона й набуває свою остаточну форму. А що юрба, хай навіть добірна, не художник, залишений нею слід завжди матиме щось банальне. Отож-бо Сент-Бев міг собі по понеділках уявляти, як пані де Буань у своїй восьмиколонній ложі читає в «Констітюсьйонель», упиваючись гарним стилем, його статтю, якою він сам не переставав довго смакувати і якої не віддав би до друку, не вклавши в неї гримучої суміші заряд, щоб постріл пролунав гучніше. Певна річ, канцлер прочитав фейлетон і не забариться нагадати про нього давній приятельці під час першої ж візити до неї. А тому, взявши цього самого вечора газету до свого екіпажу, дук де Ноайль у сірих панталонах передасть думку вищого світу, якщо тільки раніше не просвітила його в цьому якась репліка пані д’Арбувіль. Ось так, підпираючи мою власну невіру в себе цими десятитисячними похвалами, я черпав нині в моєму читанні безкрає почуття сили і надії, що я талановитий, тоді як раніше все, що я писав, призначалося тільки для мене і я знаходив у ньому лише невіру.
Я бачив, як моя думка, звернута о цій годині до стількох людей, а як і не думка для тих, хто не міг її дошолопати, то принаймні повторення мого імени й наче прикрашена еманація моєї особи сяяла над ними, обарвлювала їхні мислі пурпуром світової зорі, сповнюючи мене ще більшою силою і звитяжнішою радістю, ніж рожаїста червінь, яка вже грала у численних вікнах. Я бачив, як Блок, Ґерманти, Леґранден, Андре добувають із кожної фрази вміщений там образ, де я в цю саму хвилину силкуюся бути звичайним читачем і заразом зостаюся автором і не тільки автором. А щоб неймовірна істота, на яку мені хотілося обернутися, зосередила в собі всі най-вигідніші для мене суперечності, хоча я читав авторським оком, судив я все ж таки як читач, без жодних застережень, які міг би закинути авторові хтось, хто порівнює його з ідеалом, для якого він шукав вираження. Під час писання статті її фрази виглядали так безбарвно проти моєї думки, були такі заплутані й туманні проти мого чіткого і ясного бачення, сповнені таких провалів, які я не зумів заповнити, що їхнє читання завдавало мені муки, збільшувало почуття безсилля і непоправного безталання. Але зараз, намагаючись бути лише читачем, я переклав на інших тяжкий обов’язок давати оцінку і домігся принаймні того, що читаючи викинув із пам’яті все, що писав. Я читав цю статтю, силкуючись себе переконати, що вона вийшла з-під чужого пера. Всі мої образи, роздуми, епітети, оцінені самі по собі і без думок про невдачу, яку вони засвідчили щодо моїх намірів, захоплювали мене блиском, свіжістю, глибиною. А коли мій ентузіазм майже згасав, я казав собі, знаходячи підтримку в душі якогось зачарованого читача: «Ну і хто це помітить? Можливо, не все тут досконале, то й що? Хай деякі з них будуть кривитися! Тут і так ще немало гарних місць, куди більше, ніж звикле трапляється».
Отож, ледве скінчивши це покріплювальне для серця читання, я одразу схотів — і це я, хто завжди боявся перечитувати рукопис, — почати його знову, бо нічому так, як нашим власним статтям, не пасує максима: «Повторене двічі сподобається». Я постановив послати Франсуазу, щоб вона купила більшу кількість примірників для знайомих, а насправді тому, аби торкнутися пальцем дива розмноження моєї думки і прочитати в іншому числі ті самі фрази, як ніби я був одним із тих сторонніх, хто узяв до рук «Фігаро». Вже давно мені не доводилося бачити Ґермантів, і тепер, ідучи туди з візитою, я розраховував від них довідатися, яке враження справила моя стаття.
Я думав про різних читачок, до чиїх спалень мені кортіло пробратися і яким газета донесла б як не мою думку, незрозумілу для них, то хоча б моє ім’я, як похвалу мені. Але похвали на адресу тих, кого ми не любимо, не беруть за серце, як не доходять до нашої свідомости думки людини, яка нам неприступна. Щодо інших моїх приятелів, то я казав собі, що як стан мого здоров’я гіршатиме і я більше не зможу бачитися з ними, то мені треба писати й далі, щоб до них доступитися, щоб промовляти між рядками до них, щоб доносити до них мої думки, подобатися їм і посісти куточок у їхніх серцях. Я снував такі плани тому, що товариські стосунки відігравали певну ролю в моєму дотеперішньому житті, а прийдешність, у якій би їх не було, мене лякала, а також тому, що здатність привертати до себе увагу моїх друзів чи, може, навіть викликати їхнє захоплення втішала б мене, аж до того дня, коли я оклигаю настільки, аби знову бачитися з ними. Так я розмірковував, але відчував, що все це неправда і що хоча я уявляв їхню цікавість як джерело насолоди, ця насолода була б внутрішня, духовна, свідома, якої друзі навряд чи дали б мені ані самі собою, ані своїми розмовами, отже, я міг би знайти її, тільки пишучи віддалік від них: а якби я взявся за перо з тим, щоб підтримувати з ними опосередкований контакт, викликати в них кращу думку про себе і домогтися для себе кращого прийняття у світі, тоді, хто знає, чи пишучи я не втратив би охоти зустрічатися з ними, а світське становище, здобуте за допомогою письменства, перестало б мене турбувати, бо тоді б утіхи я черпав не у вищому світі, а в літературі.
По обіді я пішов до дукині Ґермантської, не так заради мадемуазель д’Епоршвіль, яка після Роберової телеграми втратила свої кращі прикмети, як для того, аби побачити в особі самої дукині одну з читачок моєї статті, аби я міг уявити собі, як сприйняли мій виступ передплатники та покупці «Фіґаро». Зрештою, я йшов до дукині Ґермантської залюбки. Даремно я собі доводив, що її салон відрізняється від інших тим, що я звикся з ним думками, а проте розуміючи, звідки ця різниця походить, я не переставав її відчувати. Для мене існувало кілька імен Ґермантів. Якщо те, яке моя пам’ять записала просто як у адресовій книжці, не було овіяне жодною поезією, набагато старше, пов’язане з тими часами, коли я не знав дукині Ґермантської, воно могло в мені зазнавати зміни, надто як я довго його не бачив і яскраве світло постаті з людським обличчям не гасило таємничих променів імени. Тоді оселя дукині Ґермантської здавалася мені чимось позасвітнім, туманним Бальбеком моїх перших марень, наче згодом я не вирушав туди направду, потягом о першій п’ятнадцять, наче я ніколи ним не їхав. На мить я забував, що все це не так, як часом думаєш про кохану істоту, випускаючи з уваги, що вона померла. Але думка про реальність вернула, коли я вступив до дуки-ниного передпокою. Проте я втішив себе тим, що дукиня для мене як-не-як — правдивий пункт перетину дійсности з маренням.
Входячи до вітальні, я побачив білявку, яку цілу добу уявляв Роберовою знайомою. Вона сама попросила дукиню, щоб та «заново нас познайомила». І справді, відтоді як я ввійшов, у мене виникло враження, що я її добре знаю, але дукиня розвіяла його словами: «А, так ви знайомі з мадемуазель Форшвіль?» Я був глибоко переконаний, що ніхто не рекомендував мене жодній молодій особі з таким ім’ям, на яке б я звернув увагу, адже воно засіло в моїй пам’яті відтоді, як я наслухався розповідей про Одеттині походеньки і про Сваннові ревнощі. У моїй подвійній помилці, що її я допустився з прізвищем Форшвіль (Оржвіль згадав як Епоршвіль, а насправді вона була Форшвіль), нічого дивного не було. Ми віримо, що уявляємо речі такими, якими вони є, імена — так, як вони написані, людей — якими вони зображені на знімку і як їх розкриває психологія, тоді як і знімок і психологія зображують їх у застиглому вигляді. Насправді зазвичай ми помічаємо зовсім не те. Ми бачимо, чуємо, сприймаємо світ спотворено. Вимовляємо ім’я так, як його почули, аж поки досвід не спростує помилки, а це трапляється не завжди. Всі комбрейці двадцять п’ять років правили Франсуазі про пані Сазра, а Франсуаза завше називала її панією Сазрен, і то не через її свавільну і гоноровиту затятість у своїх помилках і через дух суперечливости (у Франції святого Андрія Первозваного-в-полях вона обстоювала лише одну демократичну засаду 1789 року: на відміну від нас, вимовляти деякі слова в жіночому роді), а тому, що завжди чула прізвище Сазрен. Це одвічний заблуд, який і є життям, накладає свої розмаїті форми не на світ видимий і на світ чутний, а на світ соціальний, світ чуттєвий, світ історичний тощо. Принцеса Люксембурзька — в очах дружини прем’єра всього лишень кокотка, але для принцеси це, зрештою, байдуже. А от Сваннові нелегко було завоювати Одетту, тому в нього виходить цілий роман, і роман стає ще болючіший, коли Свани розуміє свою помилку. Німці переконані, що французи живуть лише реваншизмом. Ми маємо хаотичні, фрагментарні уявлення про всесвіт, які ми доповнюємо завдяки волюнтаристському мисленню, небезпечними ідеями. Отже, я не мав підстав дуже дивуватись, почувши прізвище Форшвіль (я подумки запитав би, чи вона не родичка того Форшвіля, про якого я багато чув), якби білявка не сказала б мені зразу, бажаючи, очевидно, тактовно запобігти питанню, яке було б їй неприємне: «А хіба ви не пригадуєте, що добре знали мене раніше? Ви приходили до своєї приятельки Жільберти. Я одразу помітила, що ви мене не впізнаєте. А я вас впізнала одразу». Вона натякала мені, що одразу впізнала мене у вітальні, тоді як насправді впізнала мене ще на вулиці і привіталася до мене; згодом я чув від дукині Ґермантської, що вона розповідала їй як про щось кумедне й незвичайне, бо я пішов за нею слідком і пробував її зачепити, думаючи, що вона кокотка. Допіру після її відходу я довідався, чому вона носить ім’я Форшвіль. По Сванновій смерті Одетта, здивувавши усіх своєю глибокою, тривалою і щирою жалобою, залишилася дуже маєтною вдовою. Форшвіль оженився з нею потому, як довго об’їжджав замки і переконався, що його рідня визнає його дружину. (Рідня спершу комизилася, але, зрештою, поступилася — переважило те, що більше не треба було витрачатися на утримання кузина, раніше злидня, а тепер багатія). Невдовзі Сваннів вуйко, спадкоємець численних померлих, один по одному кревних, теж переставився і залишив усю свою фортуну Жільберті, і відтоді Жільберта зробилася найбагатшою нареченою у Франції. Одначе це діялося в той час, коли під впливом Дрейфусової справи розгорнувся антисемітський рух, а водночас почалася світова експансія ізраїльтян. Політики цілком слушно передбачали, що визнання судової помилки може завдавати антисемітизмові удару, але, принаймні, наразі світський антисемітизм, навпаки, прибрав на силі й затятості. Форшвіль, як кожен шляхтич високого роду, винісши із родинних розмов переконання, що його ім’я древніше від імени княжат Ларошфуко, гадав, що, беручи вдову по жидові, він творить акт милосердя, — так мільйонер витягає з риштака хвойду і підносить її з грязі в князі; він навіть був ладен простерти свою доброту на Жільберту, чиє одруження могли б полегшити мільйони, якби не це страшне ім’я Сванна. Отож він заявив, що удочерить її. Як ми знаємо, по Сванновому шлюбі дукиня Ґермантська, на великий подив своїх знайомих, а вона цей подив викликала часто і охоче, — відмовилася приймати його дружину і доньку. Ця відмова здавалася тим жорстокішою, що для Сванна його одруження з Одеттою означало тільки одну річ — введення доньки до салону дукині Ґермантської. Але ж кому, як не йому, хто пережив на своєму віку багато, слід було пам’ятати, що людські мрії ніколи не збуваються, і то з найрозмаїтіших причин. Серед них була одна, що дозволила йому без надмірного жалю думати про цю невдалу спробу. Причина ж полягала в тім, що в наших мареннях мріє якась картина, починаючи від форелі, яку мають подати на стіл на вечерю і яка підбиває хатнього сидяку сісти в потяг, і закінчуючи бажанням вразити увечері горду касирку, підкотивши під її крамницю пишним екіпажем, а це змушує безчесну людину піти на смертовбивство або лише прагнути наглої смерти когось з родини, хто залишив би їй спадок, і залежно від того, хоробріша ця людина чи ледачіша, вона піде далі в реалізації своїх планів або обмежиться пасивним аналізом свого задуму — акт, маючи нам допомогти здійснити нашу мрію (байдуже чим він там буде: поїздкою, одруженням, злочином тощо), змінить нас досить глибоко, щоб утратив значення, а, може, навіть цілком зникнув нам із думки цей образ, вимріяний людиною, яка не була ще пасажиром, мужем, злочинцем чи самітником (заглибленим у працю, аби прославитися, і вже через це вільним від бажання слави) тощо. Зрештою, навіть якби ми затялися і довели свій задум до скутку, цілком імовірно, що ефект вечорового сонця не повторився б, що, відчуваючи в цю хвилину холод, ми воліли б юшки при коминку, а не форелі на свіжому повітрі, що наш екіпаж не справив би враження на касирку, яка, може, нас шанувала із зовсім іншої причини, а видовисько нашого несподіваного багатства тільки насторожило б її. Коротше кажучи, ми бачили, якої ваги Ьдружений Сванн надавав стосункам своєї дружини і дочки з пані Бонтан тощо.
До всіх причин, які виводилися з ґермантівського розуміння світського життя і виключали для дукині знайомство
з пані і панною Сванн, можна додати щасливу певність, з якою люди не закохані відвертаються від того, що вони ганять закоханих і що знаходить пояснення в коханні. «О, моя хата скраю! Якщо сердешний Сванн хоче робити дурниці й отруїти собі життя, це його справа, а не моя. Все це може зле скінчитися, але тільки без моєї участи». Не хто інший, як Сванн, радив мені в стосунку до Вердюренів дотримуватися suave mari magno, коли вже давно розлюбив Одетту і більше йому не залежало на «кланчику». Все це й робить такими мудрими судження сторонніх осіб про пристрасті, яких вони не відчувають, і про спричинювані ними житейські ускладнення.
Дукиня Ґермантська нехтувала пані та панну Сванн з упертістю, дивною для всіх. Коли графиня Моле та віконтеса де Марсант нав’язали стосунки з Одеттою і почали приводити до неї численних світських дам, вона не тільки залишилася неприступна, а й спалила за собою всі мости і постаралася зробити так, щоб її кузина, принцеса Ґермантська, її наслідувала. Одного напруженого дня за прем’єрства Рув’є, коли всі чекали, що між Францією та Німеччиною спалахне війна, ми з графом де Бреоте обідали у дукині Ґермантської, і я зауважив, що вона чимось заклопотана. Оскільки дукиня завжди цікавилася політикою, мені здалося, що в такий спосіб вона виявляє свій страх перед війною, — з такою стурбованою міною вона сиділа колись за столом, озивалася неохоче, а комусь, хто її несміливо спитав, що її тривожить, з усією серйозністю відказала: «Мене хвилює Китай». Тепер же по хвилі вона сама пояснила причину такого виразу обличчя, який я приписував побоюванню початку війни, сказавши графові де Бреоте: «Ходять чутки, ніби Марі-Ейнар виношує задум ввести пані Сванн до вищого світу. Завтра вранці мушу неодмінно побачитися з Марі-Жільбер, аби вона допомогла мені не допустити цього. Інакше вищому світові кінець. Бачте — Дрейфу-сова справа! Але тоді досить якійсь бакалійниці на розі оголосити себе націоналісткою, і можна вже вимагати, аби її приймали в себе». Чуючи ці слова, такі благенькі проти того, чого я очікував, я відчув подив читача, який шукає у «Фіґаро» на звичному місці останніх повідомлень про російсько-японську війну, а замість них знаходить список осіб, які піднесли весільні подарунки мадемуазель де Мортемар, бо важливість аристократичного шлюбу відкинула на кінець газети битви на суходолі і на морі. Ця невтомна стійкість неабияк тішила ду-киню Ґермантську, і вона демонструвала її при кожній нагоді. «Бабал, — казала вона, — твердить, що ми з ним — найелегантніші особи в Парижі, бо тільки ми двоє не відклоняємо-ся пані та панні Сванн». І, мовлячи це, вона зайшлася радісним сміхом.
Але по Сванновій смерті недопущення до себе його доньки перестало справляти дукині приємність, яку в цьому могли знаходити її марнославство, почуття обраности, віра в непогрішимість, бажання комусь насолити. Все це урвалося в ту хвилину, коли забракло людини, яка сповнювала її розкішним почуттям, що вона чинить їй опір, що попри її тиск вона не змінить своїх рішень. Але тепер дукиня почала оголошувати інші укази, спрямовані проти живих осіб, твердо переконана, що її влада абсолютна. Вона ніколи не думала про юну Сванн, але коли хтось їй про неї говорив, у дукині прокидалася цікавість, як до нового місця, і тоді вона вже не приховувала бажання упиратися Сванновому домаганню. Зрештою, кожне почуття може складатися зі стількох різних елементів, що не знати, чи в цьому зацікавленні не крилося якоїсь ніжности до Сванна. На всіх своїх щаблях легковажне світське життя паралізує вражливість, позбавляє влади воскрешати мертвих, а, безперечно, дукиня належала до тих, хто потребує присутносте чоловіка (як і пристало доньці Ґермантського роду, вона чудово вміла цю присутність продовжувати), аби направду кохати його або, — річ уже дещо незвичайна, — трохи ненавидіти. Не раз її доброзичливіть до людей, що змінювалася за їхнього життя роздратуванням, які спричинювали їхні вчинки, відроджувалася в неї після їхньої смерте. їй майже одразу кортіло загладити кривду, оскільки вона уявляла собі ці істоти вельми туманно, в ореолі лише високих прикмет, вільних від самолюбування і дрібних претензій, що смутили її, коли вони жили. Це надавало дукининому поводженню, попри всю легковажність, чогось шляхетного, хоча з немалою дозою підлоти. Три чверті людей лестять живим і геть забувають померлих, а вона часто по сконові тих, кого не шанували за життя, засвідчувала їм те, чого вони колись так домагалися.
Щодо Жільберти, то всі, хто любив її дещо егоїстичною любов’ю, могли б тішитися з нових настроїв дукині Ґер-мантської лише під умовою, що Сваннова дочка погордливо відкине ті загравання, які прийшли з двадцятип’ятирічним запізненням, і так нарешті помститися. Проте, на жаль, наші душевні поривання не завжди такі, як їх собі уявляє здоровий глузд. Той, хто когось колись даремно образив і думає, що назавжди поховав надію, пов’язану з цією особою, часто її в такий спосіб рятує. Жільберта, досить байдужа до тих, хто до неї примилявся, завжди захоплювалася гонористою дукинею Ґермантською і запитувала себе, звідкіля цей гонор береться; колись вона навіть думала (люди, які її хоч трохи любили, померли б із сорому, якби про це дізналися) написати дукині і спитати її, що вона має проти дівчини, яка їй нічого не зробила. Ґерманти набули в її очах таких розмірів, яких би ніколи не надало їхнє шляхетство. Для неї вони стояли вище не тільки шляхти, а й усіх фамілій королівської крови.
Давні Сваннові приятельки неабияк заходжувалися коло Жільберти. Щойно серед аристократії розійшлася звістка про багатство, успадковане нею, почали помічати, як гарно вона вихована і яка чудова буде з неї жона. Дехто говорив, що кузина дукині Ґермантської, принцеса Ньєврська, не проти одружити з нею свого сина. Дукиня Ґермантська не зносила принцеси Ньєврської і почала всюди говорити, що такий шлюб наробив би сорому. Принцеса Ньєврська злякалася й заходилася доводити, що у неї й на думці такого не було. Якось по обіді, погідного дня, дук Германтський лагодився вибратися з дружиною на прогулянку. Дукиня Ґермантська одягала перед люстром капелюшка, її блакитні очі вдивлялися у зображення в дзеркалі, у ще й досі золотаве волосся. Покоївка тримала перед нею кілька парасольок на вибір. Сонце вливалося хвилями у вікно, і малжонки постановили скористатися з гарного дня, аби одвідати Сен-Клу. Дук Ґермантський, уже готовий до виходу, в сіро-перлових рукавичках і циліндрі, казав собі: «Оріана справді ще напрочуд гожа. Виглядає просто розкішно». І, бачучи добрий жінчин гумор, сказав голосно: «У мене до вас доручення від пані Вірлеф. Вона хотіла запросити вас у понеділок до Опери. Але з нею юна Сванн, звертатися безпосередньо до вас вона не зважилася і попрохала мене розвідати терен. Я нічого вам не беруся радити, передаю тільки її слова. Далебі, мені здається, що ми могли б...» — пробубонів він; оскільки їхні стосунки з людьми складалися спільно і в обох були завжди однакові, дук Ґермантський знав, що нехіть його дружини до мадемуазель Сванн уже минула і їй цікаво було б познайомитися з нею. Дукиня вклала нарешті вуалетку і вибрала парасольку. «Робіть як знаєте, — відповіла вона. — Чи це мене обходить? Я не бачу нічого такого, що заважало б нам познайомитися з цією дівчиною. Ви ж знаєте, я ніколи нічого не мала проти неї. Мені б тільки не хотілося, аби всі думали, що ми приймаємо коханок моїх друзів. Оце і все». — «І ви б мали цілковиту рацію, — підхопив дук. — Ви
— втілена мудрість. А поза тим, вам так гарно в цьому капелюшку!» — «Ви дуже ласкаві», — відповіла дукиня Ґер-мантська, усміхаючись мужеві й рушаючи до дверей. Але перш ніж сісти до повозу, визнала за слушне пояснити ще дещо: «Тепер багато хто знається з її матір’ю. Зрештою, вона має олію в голові, якщо хорує три чверті року. Дівча, здається, дуже миле. Всі знають, що ми дуже любили Сванна. Це виглядатиме цілком природно». І дуцтво поїхало до Сен-Клу.
Через місяць мала Сванн, котра ще не звалася Форшвіль, обідала у Ґермантів. За столом про що тільки не говорили! Наприкінці обіду Жільберта сказала несміливо: «Гадаю, ви добре знали мого батька». — «Ще б пак!» — журно озвалася дукиня Ґермантська, показуючи, що розуміє доччину скорботу, і з умисним притиском, наче їй хотілося приховати, що вона не зовсім певна, що добре пом’ятає її батька, заговорила: «Ми всі його добре знали, я пам’ятаю його чудово. (Вона й справді могла його пам’ятати: він приходив до неї щодня протягом двадцяти п’яти років.) Я чудово знаю, ким він був. Я зараз вам скажу, — додала вона, наче їй хотілося розтлумачити дівчині, ким був її батько, дати їй потрібні пояснення. — Він був великий приятель моєї свекрухи і дружив із моїм шваґром Паламе-дом». — «Він приходив і до нас, навіть обідав, — доповнив дук Ґермантський, показуючи свою уявну скромність і увагу до всяких дрібниць. — Пам’ятаєте, Оріано?.. Яка славна людина був ваш батько! Одразу відчувалося, що він походив з доброї сім’ї! Я ще раніше бачив його батьків. Які це були порядні люди!» Було видно, що якби батьки і син ще жили, дук Ґермантський, не вагаючись, рекомендував би їх на садівників. Ось так Сен-Жерменське передмістя розмовляє з кожним міщухом про інших міщан — чи то хвалячи розмовника або розмовницю як виняток, чи то водначас їх принижуючи. Так антисеміт, розмовляючи з якимось жидом, мастить його медом і воднораз поганить жидівство — це дозволяє йому в очі всміхатися, а за п’яти кусати.
Проте вміючи при зустрічі направду вчарувати вас і не здатна так просто вас відпустити, дукиня Ґермантська була воднораз і невільницею цього ритуалу. Колись під час цікавої розмови Сваннові іноді вдавалося створити в дукині ілюзію, що вона ставиться до нього по-дружньому — тепер він уже не міг цього зробити. «Він був чарівний», — сказала дукиня з журливою усмішкою, лагідно позираючи на Жільберту — на той випадок, якщо дівчина буде вражлива: тоді усмішка покаже їй, що її тут зрозуміли і що опинись вони наодинці і за певних обставин, дукиня охоче відкрила б перед нею всю глибину своєї вражливости. Але дук Ґермантський, гадаючи, що саме обставини не надаються до таких звірянь, а може, гадав, що просторікування — це справа суто жіноча, чоловіки як загинають, то не тут, за собою ж він залишав тільки кухню та вина, бо розумівся на них ліпше за дукиню, він вважав за краще не підтримувати розмови і тільки слухав її з явними ознаками нетерпіння. Зрештою, коли приплив чутливости в дукині минув, вона додала фривольним тоном світської жінки, звертаючись до Жільберти: «Ось що я вам скажу: ваш батько був вели-и-и-кий друг мого шваіґра Шарлюса, а ще він приятелював з Вуазноном (замок принца Ґермантського)», — як начебто Сванн завдячував знайомство з бароном де Шарлюсом і з принцом випадкові та заприязнився зі шваґром та кузеном за якихось особливих обставин, тоді як на такій самій стопі він жив з усім цим товариством. Очевидно, дукиня хотіла дати зрозуміти Жільберті, ким більш-менш був її батько, «визначити» його за допомогою однієї з характерних рис, яких уживають; коли прагнуть розтлумачити, як дійшло до якогось незвичного знайомства, або, щоб переконливіше розписати свою розповідь, зазвичай покликаються, як на ручителя, на відому особу. Щодо Жільберти, то вона зраділа, що розмова вичерпується, і сама пробувала перевести її на інше; вона успадкувала від Сванна витончений такт і чарівний розум, — дуцтво це помітило відразу й попросило її невдовзі відвідати їх ізнову. З дріб’язковістю людей, чиє життя безцільне, вони по черзі відшукували у тих, з ким підтримували стосунки, найпростіші достойності та захоплювалися ними з наївним ентузіазмом міщухів, які милуються на селі билинкою або, навпаки, пильно розглядають її, як під мікроскопом, розбираючи найменші вади, які їх так дратували не раз в однієї й тієї самої особи. Свою порожню проникливість дуцтво вигострювало спершу на тім, що їм сподобалося в Жільберті. «Ви помітили, як вона вимовляє окремі слова? — спитала дукиня після її відходу. — Точнісінько, як Сванн. Я начебто чула його самого». — «Те саме, Оріано, хотів сказати і я». — «Вона гоструха, це в неї батькове» — «Як на мене, її язичок ще гостріший. Пригадуєте, як вона розповідала цю історію про морські купелі? Сваннові бракувало блиску, а вона його має». — «О, Сванн теж був неабиякий дотепник». — «Та ж я не стверджую, що він не був дотепник. Я кажу, що йому бракувало блиску», — промовив дук Ґермантський зболілим тоном, бо йому дошкуляла подагра: коли дук не мав на кому зігнати оскому, він зривав її на ду-кині. Але, не знаючи, звідки в нього оскома, волів прибирати позу людини, якої не зрозуміли.
Пройнявшись прихильністю до Жільберти, дуцтво могло тепер сказати їй: «Ваш сердешний батько», хоча це було вже недоречно, бо саме тоді Форшвіль удочерив її. Вона називала його батьком, завойовувала старих аристократок манерами і ґречністю, і всі казали, що як Форшвіль повівся з нею шляхетно, то й вона трималася бездоганно і вміла бути вдячною. Певна річ, іноді вона могла й хотіла почуватися зовсім розкуто, нагадала мені про наше давнє знайомство й одного разу заговорила при мені про свого рідного батька. Але то був винятковий випадок, і при ній ніхто вже не одважувався згадувати про Сванна. Увійшовши до салону, я зауважив два Ельстірові малюнки — колись їх було закинуто на антресолі, де я їх випадково побачив. Ельстір був тепер у моді. Дукиня Ґермантська кусала собі лікті через те, що багато його полотен подарувала кузині, — не тому, що прийшла на них мода, а тому, що тепер вони їй подобалися. Мода ґрунтується на тому, що кимось захоплюється група людей, таких, як Ґерманти. Дукиня навіть подумати не могла, щоб купити якогось Ельстіра, бо ціни на нього стали фантастичні. Але їй хотілося мати в своєму салоні бодай щось його пензля, ось чому вона звеліла перенести туди два малюнки, заявивши, що «воліє їх, ніж його малярство». Жільберта розпізнала його руку. «Це виглядає на Ельстіра», — сказала вона. «Атож, — поспішила з відповіддю дукиня, — це саме ваш...це наші приятелі схилили нас купити. Чудово! По-моєму, це навіть краще за його малярство». Не чуючи цього діалог