Всего за 371 руб. Купить полную версию
— Зачекайте хвилинку.
Спливло три чи чотири хвилини, перш ніж у трубці пролунало:
— Преподобний Ґроббелаар слухає.
Лаурі вистачило першого почутого складу, щоб упізнати рокітливий грудний голос велетня.
— Ріно? — ім’я злетіло з її уст радше зойком, аніж вигуком.
У трубці зашурхотіло. Велетень не відповів. Лаура притиснула трубку до вуха, намагаючись за скрипучим шемранням завад угадати реакцію колишнього найманця.
— Ріно, це ти?
— Так, — нарешті озвався він. Останні сумніви розвіялись — то був Ріно Хедхантер.
— Це я — Лаура. Пам’ятаєш мене? Лаура Дюпре, психіатр. Пустеля Атакама, «NGF Lab», серпень дві тисячі дев…
— Я впізнав тебе, Лауро, — слова прогуркотіли, наче валуни схилом урвища, але початкова стримана привітність зникла.
Лаура не зважала, тішачись із того, що змогла так легко відшукати Хедхантера:
— Чудово! Як ти? Що ти робиш у католицькій місії у Ґруп… Ґруд…
— Ґрутфонтейні.
— Байдуже. Я ледве знайшла цю діру на карті. Що ти там робиш?
— Служу, Лауро.
— Кому?
— Господу.
Француженка пирснула:
— Ріно, це в тебе, типу, прикриття? Ви там тягаєте героїн з Анголи чи щось таке?
— Не глузуй із моєї віри, Лауро! — гримнув Хедхантер; жінці довелося відхиляти трубку від вуха: слова з тупим скреготом розривали повітря. — І не глумися: Господь осміяний бути не може!
Після останньої фрази Лаура прикусила язика. Голос належав Хедхантеру, але промовлені слова — ні. Ріно ніколи так не говорив, він просто не міг так говорити. Дисонанс виходив настільки потужним, що Лауру, наче вогкою павутиною, обплутало відчуття дискомфорту та розгубленості. Долаючи збентеження, вона перепитала:
— Ріно, це точно ти?