Всего за 371 руб. Купить полную версию
Точніше, хотіла вона їх у двадцять вісім — упродовж року після повернення чоловіка з Атаками. У тридцять один вона їх ультимативно вимагала.
А Тимур дітей не хотів. Він їх боявся. Після кожної розмови про те, щоб завести малюка, чоловікові снилися кошмари. Точніше, щоразу один і той самий кошмар: Тимур уривається до темної операційної і з жахом спостерігає, як підстаркуватий акушер виймає з утроби його змученої та ледве живої дружини синьооких і білявих хлопчиків. Не одного чи двох, а багато — багато, чорт забирай! — одного по одному, одного по одному. Наскільки багато, Тимур не знає. Після сьомого немовляти чоловік зазвичай прокидався, встигаючи зловити тремтячими губами крик, що рвався з грудей.
Закипіла вода. Тимур, позіхнувши, висипав у каструльку склянку вівсяних пластівців, збавив до мінімуму вогонь на конфорці та почовгав до ванної кімнати. Поки каша звариться, він устигне прийняти душ і почистити зуби. А потім можна переглянути один чи два епізоди «Цілком таємно», поганяти у «World of Tanks» і подумати про те, чим займатися протягом дня.
Настінний годинник у кухні показував 11:03.
Понеділок, 12 січня, 15:11 (UTC +1)
Психіатрична клініка Святої Анни Париж, Франція
Rick Howey 14:21pm
Підеш зі мною?
Унизу під повідомленням Ріка висіла фотографія: його рука із затиснутими між пальцями квитками, ребро долоні впирається в автомобільне кермо. Лаура Дюпре, напевно, півгодини дивилася на розкритий fb-діалог, але досі не знала, як відповісти на запрошення.
Вона познайомилася з Ріком Хоуві в жовтні минулого року на вечірці в подруги — чи то пак, на вечірці в подруги іншої своєї подруги, оскільки Лаура вже не пам’ятала ім’я тієї довготелесої та гостроносої курки, чий день народження вони святкували. Сорокаоднорічний британець працював у «BAE Systems», аерокосмічній корпорації, що володіла 20 % акцій «Airbus» і виробляла частину деталей для літаків А380 і А320, через що часто приїжджав у справах до Франції. Під час одного з таких візитів вони переспали. Секс вийшов поганеньким, і Лаура вирішила, що на тому знайомство обірветься, однак Рік Хоуві, схоже, думав інакше. Під час кожного наступного відрядження Хоуві телефонував і запрошував її на побачення. Востаннє — напередодні Різдва — психіатр відмовила, мотивувавши відповідь зайнятістю на роботі. Лаурі подобалося спілкуватися з Ріком. Чоловік легко її розговорював і навіть — що вдавалося мало кому — міг насмішити, однак був худим, надміру високим і лисим. Не таким лисим, як Він Дизель із «Форсажу», а як… Луї де Фюнес. Тож іще одна ніч із ним не входила в найближчі плани Лаури.
Але Говард Шор і «21st Century Symphony Orchestra»…
«Чорт!» — психіатр прикусила губу й утупилася в стелю просторого кабінету так, наче сподівалася побачити там відповідь. Клятий британець знав, на що тиснути. Під час однієї з прогулянок вечірнім Парижем Лаура розповіла про захоплення книгами Толкіна. Сьогодні ввечері у концертному залі «Palais des Congrиs de Paris» Говард Шор і «21st Century Symphony Orchestra» грали саундтреки з третьої частини «Володаря перснів». Лаура ще раз зиркнула на фотографію. Квитки були не простими, а найдорожчими — так званий VIP Gondor Package, 400 євро за штуку. Їй страшенно хотілося піти, але… 400 євро — це занадто. Чоловік, який викидає 800 євро за квитки на концерт симфонічного оркестру, мріє не про те, щоб затягти жінку в ліжко, а про те, як одягне їй на палець каблучку й, метафорично висловлюючись, посадить на ланцюг. А цього Лаура точно не хотіла.
Лаурі Дюпре нещодавно виповнилося тридцять п’ять, вона усвідомлювала, що з кожним роком її зовнішність аж ніяк не кращає. Ще більше з кожним роком псувався характер. Проте виходити заміж вона не мала наміру. Принаймні не за лисуватого британця з чванливим лондонським акцентом.
Але такий концерт!.. Лаура вагалася.
Жінка натиснула «Відповісти». З’єднання встановилося миттєво. По центру екрана випливло давно забуте смагляве обличчя зі злегка розкосими індіанськими очима та товстим носом, який через непропорційно великі ніздрі нагадував перекинуту догори дригом літеру Т. Психіатр відзначила, що Антоніо погладшав. І завів борідку. Через подвійні складки під очима обличчя здавалося вкрай утомленим, а зазвичай блискучо- чорне волосся якимось тьмяним. Лаура спробувала підрахувати, котра зараз година в Еквадорі. Десята ранку? Дев’ята?
— Привіт, Тоні!
— Hola, amiga! — посміхнувся еквадорець. Зуби в Антоніо залишалися такими ж білими та міцними; посмішка вийшла непереконливою. — Як воно?
— Ти ж чув, що сталося в редакції «Charlie Hebdo»… Досі ввечері боюсь на вулицю виходити. А загалом можна жити, — Лаура все ще думала, що відповісти Ріку Хоуві. — Що в тебе нового? Де ти зараз?
Підпухлим обличчям метнулася тінь. Жінка відчула, що колишній однокурсник хоче відразу перейти до справи. Та все ж спершу Антоніо відповів на запитання:
— Останні шість років живу в Ґуаякілі. Це на півдні країни. Працюю у місцевому «Instituto de Neurociencias», Інституті неврології.
— Стривай, — на лобі Лаури пролягла складка, — Ґуаякіль… Це не там, де… Я щось чула по «France 24», наче у вас там якісь заворушення чи щось таке.
— Я тому й телефоную.