Кларенс підбіг до Сюзі подивитися, чи вона ще спить. Як хотілося йому врятувати її — особливо тепер, коли порятунок так близько! Сюзі спала. Він знову вибіг на дорогу. Верхівці зупинилися. Що вони там роблять? Чому не під'їжджають ближче?
Раптом ніби вогненна стріла відділилася від одного з них. Над головою Кларенса щось продзижчало, наче пурхнув і зник невидимий птах. Це постріл з рушниці! Вони подають йому, Кларенсові, сигнал, як дорослому! В цю хвилину за рушницю він ладен був віддати життя. Але він міг тільки до нестями розмахувати брилем.
Один а вершників відділився і подався наперед. Він наближався. В темряві він здавався страшним велетнем. Раптом той самий вершник владно підняв руку вгору, подаючи іншим знак, мужнім і заспокійливим голосом він скомандував:
— Стійте! Не стріляйте! Це не індієць, це дитина!
За мить він уже був біля Кларенса — гарний, сильний бородатий вершник — і, нагнувшись з сідла, схилився над ним.
— Гей, хлопче! Що це значить? Що ти тут робиш?
— Я відбився від каравану містера Сілзбі, — відповів хлопець, показуючи рукою на захід.
— Відбився? Давно?
— Години три тому. Я думав, що вони повернуться за нами, — сказав Кларенс, ніби виправдуючись перед цією великою й доброю людиною.
— І ти збирався тут чекати на них?
— Авжеж, я й чекав, поки не побачив вас.
— То чого ж ти не побіг прямо до нас, а лишався тут?
Хлопець похнюпив голову. Він розумів, що для цього були серйозні причини, але зараз вони здавалися йому не зовсім переконливими і не заслуговували на те, щоб згадувати про них.
— Добре, що ми вистежували індійців, а то могли б тебе зовсім не помітити, — продовжував вершник, — а могли б і вбити, помітивши. Чого тобі тут стовбичити?
Хлопець мовчав.
— Кларенс, — донісся тихий заспаний голосок із зелених зарослів, — візьми мене.
Це Сюзі прокинулась від рушничного пострілу. Незнайомий швидко повернув голову в той бік, звідки долинав голос.
— Все-таки розбудили, — незадоволено. буркнув Кларенс. — Ось чого я тут стовбичив. Я все одно не доніс би її до вас, а йти зі мною вона не могла — боялася б, та й будити її не хотілося, щоб не злякалася. Але й тут не можна було лишити її саму. Чого доброго, я й не знайшов би потім.
Ось чого! Хай собі лають його, як хочуть, тепер, коли Сюзі в безпеці, йому однаково. Вершники перезирнулися.
— Виходить, — лагідно продовжував перший, — ти не побіг до нас через те, що тут твоя сестричка?
— Вона мені не сестра, — відповів поспішно Кларенс. — Вона просто маленька дівчинка. Маленька дівчинка місіс Сілзбі. Ми їхали в фургоні, потім злізли. Це я винен. Я допоміг їй злізти.
Три вершники щільно оточили хлопця і, схилившись, уважно розглядали його.