— Ой, Богойку, Богойку! Та то не тяжко, би повінь прийшла, та й страшнов потопов затопила долини. Йой, та ще не тяжко, би хати понесла гет з людьми та й їмінням, як тото проказуют старі люди. Най би ї било та било би! — христився, спльовував та й страхався.
Безпереривно й беззмінно ринули зливи на стривожену землю. І знову, виглядаючи з хати, голосив Іван:
— Бійтеся Бога, людойки та бійтеся го, людойкове! Таже то не паде, іно ллє, та же то не дождж, а пропаст і потопа і конец світа! Казали і приказували старі люди, що буде война, а пак прийде повінь, зараза і мір на нарід і на скотину.
То вже войну маєме, а тепер не тяжко, би била повінь, ой не тяжко!
Шостого дня під ніч з ревом вилили ріки, розбіглись потоки по небувалих місцях, а буря-стихія стала нести дерево, каміння, хати, худобу.
Вітер, що віяв увесь час і колотив ярі жита й зелені вівси, перейшов в ураган.
Опівночі сталося щось жахливе. Земля стала ревти страшними голосами. Ніби розкрились її челюсті, а з широких надер ревли пекольні сили. Жахливий лопіт, страшний гул. Земля дрижала й стогнала, ніби в її груди валили тисячі велетенських обухів. Голосили гори та кидали страшний гул у потопаючі долини.
Ураган шалів, повінь жахливо казилася жовто-пінними водами. В селі запанувала страшна тривога. Ніхто й не лягав, ніхто ока не замкнув у цю ніч загибелі. В хатах плакали діти, жінки лементували. Люди наслухували з тривогою гулу бурі й зловісного клекоту зібраних вод.
Анна кинулась навколішки перед образами та й молилася-голосила:
— Отче наш, же єси… таже то ми ся видит конец світови білому прийшов!
— Хліб наш насушний… білого дня не діждеме, сонця ясного не ввидиме!.. а Дмитро десь в поли загибає і Гнат в лісі від бурі пропаде…
Ратуй, Богородице Небесна!!!
В яскравих блискавицях ввижалось їй раз біле-біле, як крейда, Дмитрове обличчя, то знову бачила Гната приваленого смерекою-вітроломом. Серце стискала їй страшна тривога.
А вихор вив, земля стогнала, світ валився в безодню.
Аж поки над водами й руїнами не засірів стривожений ранок. Тоді, як буря трохи влягла, прийшов з лісу Гнат. Мокрий, збіджений, ледве живий. Але живий.
Іван накинув сіряк, плахтою накрив спину й захистив голову і подався долі селом — чи пак поза городами, бо в селі не стало дороги. На її місці лютувала широка, небезпечна гірська річка, що несла каміння й колоди. З мостів і кладок сліду не стало, усі долини морем залило.
Але гори й ліси? Що ж їм сталося?
— Ой, та то див-дивезний, та то кар-карезний! Таже ліс старий ніби хто висипав патички з коробки. Таже того нихто не видав і не чував, бо ліси скорчувало, гей, зрубом поклало!
— Ой страшна річ, ой дивогльидна, ой як же тото може бити?! — бідкали ґазди, пробираючись до своїх піль.
Але не стало піль, що були під лісом. Зливи знесли їх у потоки, пообривали узбіччя гір і кинули їх на поля. Цілі шари молодняку з’їхали на поля. Котра деревина стоїть просто, котра вгору коренем або й покотом лежить.
— Таже нема мої праці, таже нема мої кервавиці гіркої! Лісом ї знесло, каміням закинуло!
Відкриті щелепи гір зяють нагим нутром. Воно жовте, гидко й липко розкинене. Позбувшись лісу, безсоромно розкидало тельбухи і показує білому дневі кальне нутро.