— Який? Ховатися?
— Ні, інше задумав.
— Гм, це твоя справа. Ми не втручаємось в особисті плани людей, але першого дня ти наче заявив, що хочеш втекти за кордон.
— Мабуть, марив.
— Можливо, але коли людина щось говорить у нестямі, то це відбиває її справжні думки.
— Ми можемо поговорити наодинці, отче?
— Не бійся, говори. Перед богом і церквою в нас немає таємниць.
Замовчав, набурмосився. Мовляв, не буду говорити. Отець Никодим спохмурнів, але мовчки вийшов.
— Отче, — заговорив я, — від усього серця дякую вам і ніколи не забуду вашої доброти, але, прошу вас, не нагадуйте про мої слова, сказані першого вечора. Я справді спробую втекти з Болгарії, і нема ніякої небезпеки, що вас обвинувачуватимуть за це!
— Про це знатиме ще тільки одна людина.
— Ніхто не мусить знати! Благаю вас. Такі часи настали, що нікому не ймеш віри.
— Так, але я довіряю йому.
— Довіряйте, але нічого не говоріть, бо ми погоримо.
— Полиш це на мене.
— Я боюсь незнайомих, отче.
— Як ти уявляєш перехід кордону?
— Я служив у Єлховому. Знаю той район, розташування застави, маршрути нарядів, секретні й відкриті пости, отже, пройду легко. А туди дістанусь уночі.
— Гаразд, але підеш з отим нашим другом. І довіришся йому так, як довірився мені. Його ім'я взнаєш пізніше.
— Ох, боюсь я незнайомих.
Ігумен вийшов і повернувся з отцем Никодимом. Видно, пояснив йому дещо, бо той по-свійському потис мені руку й сказав:
— Не будемо критися, хлопче, усі ці дні ми перевіряли й вивчали тебе. Тому ігумен і довірився тобі. Отже — віра за віру.
Я кивнув і пробурмотів, дивлячись йому ув очі: