— Не вірю, що ти такий дурень! Залізти в торбу із золотом — і щоб до рук нічого не прилипло! Не вірю я тобі. Невже не взяв і крихти?
— Нічого не взяв.
— Не дури нам голову. І він нічого тобі не дав за те, що ти вивів його з монастиря?
— Нічого.
— Мамця його багатійська, який скнара! А ми головами ризикуємо, щоб їм зручніше було на нас їздити!
— Годі базікати! — зупинив його Безрукий.
— Базікаю, бо тут можу дістати кулю від прикордонника, а генерал Ніколов їстиме й питиме по ресторанах, і його на руках носитимуть. Був би я на місці Огняна, я б націдив з нього трохи золотця. Та ще не пізно, і, як повернемося, спробуємо. Не насмілюєшся сам — мене гукни, я напоготові, але що дістанемо, навпіл поділимо.
Він помовчав і заздрісно проказав:
— Не видоїв його тому, що тобі гроші ні до чого. Ти тут три-чотири місяці, а заробив більше, ніж ми за два роки.
Знову замовк, а тоді додав:
— Та хай їм чорт. Навіщо вони мені, коли я в цих лісах віддам богові душу!..
Ми не боялися переслідування чи прочісування району військовими частинами. Боялися, щоб на нас не наскочив якийсь випадковий селянин. На такий випадок у нас був план. І ось тобі, така халепа спіткала нас.
Кожен із нас чергував по дві години. Інші двоє у цей час спали. Близько полудня чергував Кирпатий. Нас розбудив його тихий посвист. На схилі пагорба помітили кіз; Середнього віку пастух ліниво простував за ними й знічев'я стукав гирлигою по каменях. Кирпатий прицілився в нього з автомата. Я одразу відсунувся назад і спрямував пістолет у потилицю Кирпатому. Краще хай загине колишній підофіцер.
Коли б мав можливість, одлупцював би цього козопаса.
— Ти… що? — засичав Безрукий. — Осліп? Куди цілишся?
Я збагнув, чому він вжахнувся, й промимрив:
— Нічого… Це спросоння.
Неначе й справді ще не прокинувся. У таких випадках я мушу бути біля чергового, щоб помітити, коли він вирішить стріляти, і натиснути спусковий гачок своєї зброї раніше за нього.
Стріляти не довелось. Козопас пішов розвіювати свою нудьгу вниз по схилу. Не випало й віддубасити його…
Крадькома глянув на Безрукого. Не помітив нічого тривожного в його поведінці. Це на краще, бо інакше невідомо, чим усе могло б скінчитися.
Їсти мені не хотілось, і я жував через силу, Наче неврастенік, я подумки повторював: «Не кожен, хто вбиває, убивця! Не кожен, хто вбиває, убивця!» Так нав'язливо крутилася в голові ця думка, я так її «чув», що навіть озирнувся: чи не почув її хто інший! Уночі пішли далі. Зупинились біля виру на Попівській річці. Запхали у мій рюкзак речі Безрукого, засунули туди ще дві каменюки й кинули у воду. Кирпатий з ранцем і автоматом подався на Єлхове. Ніхто не міг примусити його позбутися цього спорядження.
На світанку ми дістались у Ямбол. Перед містом розділилися. Безрукий збирався відшукати когось із своїх знайомих по спільній службі в поліції. А я пішов на вокзал. Перехожий, як і всі інші. Тільки, звісно, з фальшивими документами.