Крокував повільно, неуважливо розглядаючи човни з рибою.
«Господиня — огрядна жінка років п'ятдесяти п'яти. Турецьке обличчя. Масивна». Так, точно такою є господиня третьої ятки — жінка перед мангалом.
«Її син двадцяти з чимось років, високий, кощавий, звичайно сидить у човні біля причалу й звідти продає рибу. Дуже послужливий. Як звернешся до нього, то так заговорить, що з порожніми руками од нього не підеш». Так, і син відповідає описові.
— Чого пан бажає? Пеламіду? Тунця? Погляньте на цього луфаря. Свіжовиловлений, він надзвичайно смачний. Засмажити з лимоном на решітці? Чи в оливковій олії?
Пан забажав з'їсти смаженого на решітці.
Парубок дуже спритно розпатрав луфаря, розділив навпіл і подав матері. Не менш спритно вона посолила його, й, поки пан, сидячи за столиком, пив звичайну холодну воду та чекав смаженої риби, навпроти нього сіла молода жінка років на двадцять шість чи двадцять сім. Вона була занадто смаглява, щоб вважати її слов'янкою, але в обличчі було чимало слов'янських рис, щоб могла видатися туркенею. Напевно, походила від якогось змішаного шлюбу. Але все це було мені ні до чого.
— Це місце вільне? — запитала вона турецькою мовою.
Звісно, місце було вільне.
Перш ніж нам принесли рибу, ми обоє підняли склянки з водою й зустрілися поглядами. Перша частина пароля була витримана.
Я глянув в її тарілку, вона — в мою. В обох був луфар. Витримано й другу частину.
Жінка запитала:
— Чи панові не важко передати мені сіль?
Пан одразу подав сільничку й проказав турецькою:
— Прошу.
Третя частина збігається до коми. Пан робить спробу пофліртувати:
— А може, ви хочете ще лимона?
— Дякую, мені цього досить.
— Я вдруге вже харчуюсь у цьому закладі, готують чудово.
— Тут на базарі скрізь так. Край!
Даремно я хвилювався. Трохи розпустив краватку — боявся, що від напруження піт заллє мені обличчя.
— Здрастуйте, — стиха проказав болгарською мовою.
Вона тільки кивнула.