Я йшов слідом за Дейвіс, і цокання підборів по голому бетону відлунювало мені у вухах. Я не розумів, що саме хотів учинити в цю мить, але відчував, що ось обернусь і влечу в кімнату для допитів з пістолетом у руці. А подумки:
«Спокійно! Спокійно, не виказуй себе!»
У холі Дейвіс зупинилась. Була бліда й дивилася на мене з цікавістю й очікуванням.
— Неприємна історія, — промимрив я, аби тільки щось сказати.
— Неприємна й повчальна, — сказала вона й так само вдивлялась у мене.
— Авжеж, — невиразно погодився я.
— Ви розумієте, якщо він і не зрадив, то був готовий зрадити, а в таких випадках усі запобіжні заходи виправдані.
Певно, вона щось помітила в моїй поведінці, раз почала переконувати, що «всі запобіжні заходи виправдані». Або ж відчувала потребу придушити в собі якийсь голос сумління, що в таких випадках озивається в кожній людині, і хотіла якнайшвидше засвідчити своє схвалення вчинків полковника.
Мені не залишалось нічого іншого, як підтвердити, що «запобіжні заходи виправдані».
Ми розійшлися — як завжди — перед картиною Ярослава Вешина. Я подивився на болгарського солдата з рушницею, і мені здалося, що чую голос розстріляного. Прислухався. На жаль, мертві не говорять. Вони волають, але в думках живих! Знову подивився на картину. Болгарин непереможний, коли він торує шлях Болгарії, коли летить «на ніж». Непереможний, навіть коли мертвий! І любов, і ненависть загиблих є запорукою перемоги живих!
Кожен вечір я був з Дейвіс. Ми гуляли по набережних і парках, танцювали. У понеділок я, як завжди, чекав її в альтанці, але вона не прийшла. Після обіду кудись поїхала, я не знав, чи повернулась, а розпитувати не хотів. Ми не зустрілись і минулого понеділка. По магазинах і в перукарню вона ходила в інший час. Не пригадую, щоб» у понеділок вона мала якісь особливі клопоти й зобов'язання. З друзями не зустрічалась. Була в неї одна подруга з інформаційного центру, але вийшла заміж і виїхала до Сполучених Штатів. З іншими жінками вона уникала зв'язків.
Намагаючись збагнути, куди вона ходить у ці вечори, я сам себе запитував: все це од ревнощів чи зі службових обов'язків?
Настав день, коли я мусив зустрітись із дружиною радиста. За цей час і Кларк, і Безрукий, мабуть, остаточно переконалися, що я свій. Припускаю, що вирішальну роль у розвіюванні сумнівів відіграла інформація Дейвіс. Кирпатий уже не стежив за мною. Декілька листів, які я написав, щоб їх помітили й перевірили, не викликали жодних підозр.
Тієї п'ятниці я уникав будь-яких справ. Зустріч була призначена на сьому. Зібрався вийти за дві години до цього. Але ще під час обіду мене покликала Дейвіс і запитала:
— Огняне, хочеш поїхати на Принцеві острови? Скупаємось. Ми там іще не були.
— Дякую за таке спокусливе запрошення, але я боюсь довгих прогулянок.
— Вона не буде довгою, бо ввечері я зайнята і муситиму залишити тебе до шостої.
Ого! Навряд чи це просто збіг!..
О шостій ми повернулись і попрощалися біля Галатського мосту, де вона залишила свою машину. Сказала, що запрошена до якоїсь американської родини. А я заявив, що хочу трошки пройтися, перш ніж повернутися додому.
Я бачив, як вона поїхала, але неспокій не залишав мене. Вештався по набережних, і мені все здавалося, що по п'ятах хтось іде — манія усіх винних. Я плутав, замітав сліди. В мене не було підстав думати, що за мною продовжують стежити. Звідки ж тоді ці сумніви? Будь-якому досвідченому оку неважко помітити, що я тримаюся знервовано, й саме тоді вистежити!
Я спробував узяти себе в руки — перехожий, що прогулюється після тяжкого дня.
За п'ятнадцять хвилин до сьомої ввійшов у третю ятку рибного базару. Я вже бував тут — приходив один і з товариством. Так би мовити, провадив попередню розвідку. Все було відомо мені до найменших подробиць, і попри це запам'ятовував дрібниці, неначе бачив їх уперше.