Не знаючи, що відповісти, я мовчки підвівся.
— Чи вам неприємно бути зі мною?
— Відверто кажучи, хоч це може здатися вам не ввічливим, мені зараз не до прогулянок, але, може, саме ваше товариство мені й необхідне.
— Мені добре відома без… Як це називається? Ага, так… добре відома безцеремонність болгар, так що ви нічим мене не здивуєте.
Цього разу ми пішли до казино на Босфорі. Вона сказала, що їй хочеться чогось міцного, але не рому й віскі, а замовила джин і лимонний сік. Відпила ковток, поставила лікті на стіл, наче мужчина, і втупилася в мене. Дивилася своїми хитруватими й задерикуватими очима. Той, хто не знає Дейвіс, міг би вирішити саме завдяки її пустотливим очам, що це легкодоступна жінка. Однак мені вони промовляли інше — те, що я добре знав, але чого ніколи не спостерігав у жінок, — чоловіче прагнення балансувати на лезі бритви, тримати свого співрозмовника на долоні.
— Ну, пане Огняне, ви бачите, куди може завести заперечення засилки груп до Болгарії? Шановний Стойно розвивав ваші думки, і, коли б ви були тут уже довше, ми могло б подумати, що це ви їх втовкмачили йому.
— А чому саме я?
— А тому, що будь-хто, хоч раз поговоривши з вами обома, зрозуміє: не він на вас, а ви на нього маєте вплив. А до того ж — ви й жили в одній кімнаті.
— Те, що трапилося із Стойном, просто наслідок відступу перед труднощами. Слабкі нерви.
— Так і ми пояснюємо це, але поштовхом стала зневі… Як це кажуть? Так, зневіра в успіху нашої спільної справи проти режиму в Болгарії.
— Ви не маєте підстав приписувати мені такий гріх.
— Труднощі — це одна справа, а сумніви — то зовсім інше.
— Що ви хочете сказати?. — запитав я.
— Нічого. Просто розбазікалася більше, ніж слід. Цей заклад не годиться для обговорення таких справ. Чи не будете ви ласкаві запросити мене до танцю?
Я одразу підвівся й подав руку.
Може, ця жінка розпатякалася справді тому, що доручення стежити за мною не дає їй спокою? Або ж, дідько забирай, це жінка радиста, з якою я мушу зустрітись? Вона знає, хто я, і намагається тримати якнайближче до себе, щоб не муляв очі іншим? Але це був би сенсаційний успіх нашої розвідки: своя людина — секретарка шефа американського розвідувального центру!
Я відчув її гнучке тіло, але не захотів пригорнути її. Вона ображено глянула на мене: «Нумо, ви зовсім не такий холоднокровний, яким хочете здатися цього вечора».
Я додав темпераменту у танок.
Потім, за столиком, говорили про Стамбул, знову танцювали, пили джин, перейшли на «скоч».
— Нам не можна запізнюватись, — нагадала вона.
— Хіба полковник Кларк ревнує?
— Я дуже добре знаю, ревнощі це чи щось інше.