— Так, і, здається, вдало. Справді, його аргумент виправданий — не завадить, щоб деякі імена наші нагадували імена тих, хто боровся з гітлерівцями.
— І що воно означає?
— У нас багато людей має це ім'я. Певно, воно походить від вогню… або чогось подібного.
— Ого, чи не натяк це на ваш темперамент? Звучить самовпевнено… Нудьгуєте?
— Відпочиваю. І, може, трошки сумую.
— Чому?
— Бо ще не звик до нової обстановки.
— Не варто думати про це. Незчуєтеся, як звикнете. Чи не хочете, щоб я розвіяла вашу тугу?
— Був би вдячний вам.
— Якщо ви не рано лягаєте, ходімо зі мною. Втім, заждіть.
Вона обернулась до вікна на другому поверсі, звідки долинав гомін, і гукнула:
— Полковнику Кларк! Містере Кларк!
Кларк визирнув, і Дейвіс запитала:
— Чи можу я погуляти з паном?
— Звичайно, аби тільки він захотів.
І зразу зник. Дейвіс приклала палець до вуст і змовницьки підморгнула. Вона нагадувала мені шибайголову, який хоче обдурити своїх батьків.
— Почекайте.
Напевно, ця жінка була такою ж Дейвіс, як я — Огняном. Цього я був певен, однак ще не збагнув, американка вона чи болгарка. Не виключено, що те й те водночас. Вона добре говорила болгарською мовою, хоча й з акцентом. Але це могло бути викликане тривалим життям серед іноземців.
За кілька хвилин двомісний спортивний «опель» загальмував коло мене. Я сів поруч з Дейвіс. Вона різко рушила. Я одразу помітив, що зовнішні ворота відчинені.
Перед тим, як завернути на широкий бульвар, мій люб'язний шофер запитав:
— Тепер куди?
— Я не знаю міста, й мені складно обрати маршрут.