— Маєте цілковиту рацію, але цього ніколи не буде, якщо копатимете городи і полишатимете на інших діяльність, яка чекає на вас.
Він сказав, що мене одвезуть на віллу за містом, де живе ще кілька моїх співвітчизників, і що там я муситиму беззастережно підкорятися інструкторам.
На цьому перший етап «Варіанта № 1» успішно завершено — я став своїм для американської розвідки. Байдуже, що не все сталося так, як передбачали ті, хто послав мене сюди. Має значення наслідок — я вже своя людина.
Шкода, що про цей успіх поки що знаю тільки я.
Розмова відбулася в перші дні червня 1954 року, а на першу п'ятницю липня була призначена моя зустріч з однією жінкою, чий чоловік підтримував радіозв'язок з Софією. Однак у цей час я мусив бути на віллі Кларка, і зустріч могла провалитись. А кожен, хто має хоч найменше уявлення про наше мистецтво, розуміє, що це означає: сумніви у моїй вірності, думки, чи не провалився я, чи не виказав пароль і таке інше.
На мене чекали випробування не легші, ніж допити в перші дні. А може, мені взагалі не їхати на віллу, поки не зустрінуся з дружиною радиста? Але відмова викличе в американця підозру й посилений нагляд, коли не щось гірше.
Кларк вів «форд» випуску 1953 року із звичайним приватним номером. Я сидів поруч. Ми від'їхали від Бей-оглу і попрямували на північний захід. Час від часу з лівого боку прозирало море. Це могла бути лише знаменита затока.
— Хіба вас не цікавить, де міститься наша вілла?
— Звичайно, цікавить, але я розумію, що, коли буде необхідно, ви самі скажете.
— Оце Золотий Ріг. Ми їдемо його північним берегом. При потребі, коли будете в місті, питатимете квартал… Сюди ходять рейсові автобуси, і вам слід запам'ятати номер. А коли знайдете квартал, кожен поліцай покаже вам «Американський курорт». Найзручніший транспорт у Стамбулі, поки ви не придбаєте машину, це таксі.
Ми зупинилися перед залізними воротами. Якийсь молодик спритно відчинив їх і застиг, наче статуя. Це був не турок, а от чи американець — цього сказати не можу… Дорога звивалася між двома шерегами кипарисів. їм було не менше тридцяти років. Крізь скло я побачив парадний вхід до вілли, широкі сходи, великі двері з колонами обабіч.
Ще не вийшли з машини, як обидві стулки дверей парадного входу відчинилися одночасно — певно, автоматично. А мої очі прикувало до себе щось зовсім несподіване.
У глибині холу, над сходами на другий поверх, висіла величезна картина — «В штики». Я дивився на болгарина — як говорили колись — у його сублімаційну мить.
Ясно, що це не оригінал Ярослава Вешина, але все-таки копія найвиразнішої картини про дух болгарина. І цей твір тут, в американському розвідувальному й диверсійному центрі!..
Напередодні Дев'ятого вересня безліч її репродукцій зустрічалося по календарях і газетах відставних підофіцерів та офіцерів. Дехто з комуністів говорив, що це шовіністична пропаганда. А от батько Наска Розвідника був іншої думки. Пригадую, він зняв ікони в їхній кімнаті, і, коли жінка розплакалася через таку неповагу до божої матері, старий заспокоїв:
— Не скигли! Ось оцей болгарин з багнетом і рушницею наш бог, йому молись. Він тримав у руках молот, тримав серп, а тепер от узявся за зброю і нею робить свою справу, як і плугом.
Батька Насчиного розстріляли над Дунаєм. Його слова підбадьорювали Розвідника, коли він ішов на фронт:
— Завжди пам'ятай, сину мій, приклад болгарського солдата — тільки в штики!
Дивлячись на картину й думаючи про людей з нашого Брегового, я почув голос Кларка:
— Це твір одного вашого співвітчизника. Наскільки я розумію, він відтворює те, що ви вважаєте національною рисою болгарина. Автор копії — дилетант у мистецтві, але був цікавою людиною, колишній офіцер. Він загинув як патріот, і ми вирішили, що кращою йому пам'яттю буде повісити картину на цьому місці.
Нічого в цьому поганого. Дивно тільки, що один з утікачів із Болгарії малював саме «болгарина з багнетом».
Перед нами стояв мужчина років сорока, чемно всміхаючись. Хоч був він у цивільному, все виказувало в ньому військового — й уклін, і руки вздовж стегон, і те, як стояли ноги. Потиснув руку Кларкові, потиснув і мені.