— Можливо.
— Але не забувайте, що за це добре платять.
І погляд, і слова його були досить красномовні.
— Подумайте. Інакше опинитесь у становищі боягуза без краплі національної свідомості. Навіть викличете сумніви: утік від комуністичного терору, а не хоче боротися проти нього.
Кларк одвіз мене машиною додому. Прощаючись зі мною, радив подумати і подзвонити йому. Але я, либонь, довго думав.
Якось увечері бай Спиро повернувся з міста ошелешений. Вилаяв мене за віщось, уникав дивитися в очі. Бідкавсь, що стоїть на межі банкрутства й мусить мене звільнити. Я здивувався, але нічого не відповів. Потім, хоч і без підстави, подумки облаяв себе: «Та саме цього й слід було чекати, а ти, сучий сину, цього не передбачив!»
Навіщо я себе лаяв? Що не передбачив цього ходу Кларка чи десь помилився? Я міг залишити роботу через два тижні після попередження.
Якось увечері вдалося нам із баєм Спиро хильнути. Я зробив так, що він пив, не помічаючи цього, і мою мастику, а в моїй склянці була вода.
Цього фокуса я навчився од однієї постійної відвідувачки софійської корчми — дівчини визивної, циганської краси, яка добувала собі хліб у дуже хитрий спосіб. Вона безпомилково вгадувала, кому з відвідувачів припадала до душі, і підсідала до своєї жертви. Пила тільки мастику. Мастику пила і жертва. Офіціант, спільник дівчини, наливав їй воду, і таким чином випиті за вечір десяток чарок мастики давали їй за вечір більше, ніж дві денні зарплати.
Бай Спиро підпив, обійняв мене, пустив сльозу і, природно, виказав усе:
— Такого робітника, як ти, в мене не було. Учора лягли, і я сказав жінці: Танас збільшує мені прибутки. Могли б узяти його за пайщика, а коли б схотів — і зятем. Та не вийде. Ти виявився великою рибою. Дня не минає, щоб хтось не питав про тебе. З усіх боків розпитують. Турки, англійці, мериканці… Ну, не самі мериканці, а їхні люди. Бай Спиро їх знає, йому не вперше. Та чи велика ти риба, чи велике майбутнє матимеш, та ось не для мого городу. Так що прощавай, хлопче. Ні дня більше не можу тебе тримати, ані пускати ночувати. Інакше матиму халепу.
Він говорив уже так голосно, що за сусідніми столиками почали прислухатися, то я підхопив його попід руки й вивів.
Усяке прискорення подій веде до провалу. Але це правило має уточнення: усяке гальмування подій також призводить до провалу!
Щоб цього не сталося, за чотири дні я залишив город. Пішов до болгарина-корчмаря, який продавав кисле молоко. Він сказав, що не може взяти мене. Не дозволив і заночувати в корчмі.
Мені не лишалося нічого іншого, як переночувати на лавці просто неба. Уночі мене заарештували поліцаї й одвезли в якусь в'язницю минулого століття. Замкнули в камері разом з картярськими шахраями.
Ранком мене привели до офіцера, певно, чергового. Той, видно, зрадів, що взяли важливого злочинця, й почав розпитувати, коли і як я потрапив до Туреччини. Я попросив його подзвонити полковникові Кларку, який приїхав через десять хвилин.
Про що він говорив з офіцером у сусідній кімнаті — не знаю. Американець забрав мене з собою і повіз обідати. Звісно, платив він. І платив так, що, коли ліз в одну кишеню, виймав пачку доларів. З другої — турецькі ліри. І лише в портмоне знайшов дрібні.
Трюк був дешевий, але дав сподіваний наслідок.
Жадібним, користолюбним поглядом я втупився в гроші, не зронивши ані слова. Мені здавалося, що в цьому випадку це розумний і результативний крок. Так і сталося.
В куточках губ американця майнула торжествуюча посмішка. Нарешті він уловив моє слабке місце! А воно підтверджувало золоте правило «вільного» світу: «Усе купується за гроші!»
— Ви обмірковували нашу попередню розмову?
— Обміркував, пане Кларк. Я візьмусь за роботу, яку ви мені пропонуєте, хоча й сумніваюсь у її результативності. Проти комуністичного ладу треба вести боротьбу широким фронтом, усіма можливими силами й засобами і, головне, — з надійною допомогою великих волелюбних націй.