Американець заохочувально підморгнув. Я подякував, актриса відійшла. Провів її жадібним поглядом і мимоволі зітхнув:
— Гарна!
1 здригнувся. Невже виказав себе?
Так, виказав. Помітив це з усмішки полковника, точніше, із слідів усмішки в кутиках його губ. Щоб приховати ніяковість, я сказав:
— Нічого собі.
— А ота смаглява?
Я скривився.
— Передчасно зів'яла.
— А блондинка?
— Надто великий ніс і рот.
— А ота поряд?
— За шестибальною системою — п'ять.
— Ти диви, звідки такий смак! — щиро вигукнув американець.
— А ви гадаєте, що Болгарія наче Конго?
— Так, ви чутливий патріот, і це мені подобається. Я не люблю беззастережне виконання моїх наказів, а підлабузництво мені огидне.
— Тепер мені слід було б познайомитися із звичаями емігрантів. Хоча мої враження ще бідні, я помітив, що не всі вони ненавидять комуністів. Один приходив тричі умовляти мене тікати до Болгарії. Не знаю, де він працює і як його звуть, але раз насмілюється говорити таке, значить, він не один.
Полковник Кларк помовчав і запитав:
— Чи не час уже подумати, як ви можете допомогти в боротьбі проти режиму в Болгарії і вирватися з цього… городу?
— А що я можу зробити? Комуністичний лад — не паперова хатка, яку можна зруйнувати помахом мізинця. Проти нього мусить діяти регулярна величезна армія.
— Чому ви гадаєте, що такої армії немає?
— Може, вона і є, та, оскільки ви розраховуєте тільки на диверсійні групи, користі від них не буде.
— Надто ви зневірились.