І на третій день він скаржився. Я байдуже слухав, а тоді сказав:
— Не мороч мені голови. Я втік звідти, і, доки комуністи триматимуться при владі, я й не подумаю повертатись.
— Ти говориш так, бо ще не звідав тут усіх страждань.
— Якими б не були ці страждання, тут вони менші, ніж у Болгарії.
Він пхнув руки у свої драні кишені й пішов, звичним рухом відкинувши голову назад. А я мало не скрикнув.
Це був один із тих, кого бородаті матроси зв'язали й кинули в море.
Так, усе те було трюком. Майстерним трюком!
У ці ж дні я одержав пакунок з першокласною білизною і грошовий переказ, що дорівнював моїй місячній зарплаті. У записці значилося: «Від тих, хто бажає добра болгарським емігрантам». Відправник: «Болгарське консульство в Стамбулі».
Відверта й проста провокація, але не з боку болгарського консульства.
І пакунок, і гроші я віддав баю Спиро.
— Це не для мене.
— Як не для тебе, коли тут написано твоє ім'я?
— Не хочу я допомоги від комуністичної Болгарії. Хліб мені смакує, коли я заробляю його оцими руками.
— Гей, пришелепуватий, бери гроші і не клей із себе дурня.
— Кажу тобі, візьми їх, візьми й пакунок, а коли хочеш, викинь або віднеси назад до консульства, а я до них не доторкнусь.
В кінці місяця бай Спиро запитав:
— Ну, Танасе, яку платню тобі визначити?
— Хазяїне…
— Кінчай з тим «хазяїном»! Для тебе я тільки бай Спиро!
— Ти мені вже платиш, і нічого більше я не хочу.
— Чим же я тобі плачу?
— Довір'ям, тим, що узяв на роботу, дав притулок, їжу.