— Та візьми його, Спиро, чи не бачиш, занепав чоловік.
— Ці емігранти — перекотиполе, — бурчав бай Спиро. — Сидять коло мене, поки не вилюдніють. Йде літо, мені потрібні постійні робітники. А як на Трифона посваримось, прожену під три чорти.
Мій догідливий вигляд змилостивив його, і я лишився.
Доглядав його коней, орав, саджав дещо, поливав овочі. Здогадувався з одного погляду чи жесту бая Спиро, що маю робити. На третій день він узяв мене з собою до міста. Відтоді ми регулярно возили на базар городину.
Я спав при конях, у кутку на соломі. Харчувався також там, хоча мене й запрошували до трапези. Я хотів показати, що не маю претензій і вони можуть цілком довіряти мені.
Наприкінці другого тижня бай Спиро захворів. А напередодні ми навантажили машину огірками, картоплею й петрушкою. Нікому було вивезти товар. Тітка Спировиця бідкалася на подвір'ї.
— Якщо дозволиш, хазяйко, я сам упораюсь.
— Ох, не знаю… зажди, спитаю в Спиро.
Що й як вона його питала, не знаю, але чув суперечку. Вона вийшла й з докором сказала:
— Давай вези. Але, слухай, не викинь якогось коника.
— Які там коники!
— Знаю я вас! Ви, емігранти, всі однакові… І, дивись, не продешеви, бо інакше…
Я повернувся в обід. Жінка бая Спиро вийшла до воріт. Оддав їй ліри. їх вийшло більше, ніж вона сподівалась. Дивилася на них, дивилась на мене й бурмотіла:
— Я зразу, як тільки побачила тебе, зрозуміла, що ти чесний… Шахраїв видно… — і швиденько подалася до чоловіка.
Невдовзі вона сказала, що були викликали лікаря, їхнього знайомого, але той не прийшов. Певно, й він загордився, а наче ж приятель. Якби було кому його привезти — так нікому ж! Можуть послати дочку, але лячно пускати дівчину одну в місто.
— Якщо дозволиш, хазяйко, я привезу його.
— Ну, як можеш… Хай Цена їде з тобою, вона покаже, де живе лікар.
У бая Спиро був «мерседес» перших повоєнних років, але добре збережений, як у дбайливого господаря. А Цена щойно закінчила якийсь інститут. Чорноока болгарка, струнка, як і її мати, з батьківським високим і широким чолом, трохи кирпатим носом.
Я помітив, що вона з перших днів придивлялася до мене з великою цікавістю, і я міг би поставитись до неї так, що вона добром би згадувала мене, але сказав собі, що тут я батрак, і не з тих, яких описували Влайков і Єлін Пелін. Вона ж накликала лихо на свою голову.
— Ти і в Болгарії був такий же серйозний, Анастасе?
— Такий.
— Ну, а як тебе там називали дівчата?