— Чи хотів би я поїхати до Америки? Так. Якщо тут мені не пощастить влаштуватися, проситиму дозволу переїхати до іншої країни. Абикуди. Звісно, волів би у Європі.
— Чи не хочете ви вступити до «Болгарської армії» у Федеративній Німеччині?
— Що це за армія?
— Невже ви не чули?
Перевірка триває.
Я добре знав, що це за армія — кілька десятків колишніх болгарських підофіцерів і поліцаїв, яких найняли сторожити якісь склади у Західній Німеччині.
— Нічого не чув про неї, — відказав.
— Це збройні сили болгарського закордонного уряду. — ; Хто командує цією армією?
— Доктор Г. М. Димитров.
— Він заслуговує на підтримку. Мій батько приятелював з ним, але я хотів би обійтися без погонів і влаштуватись у сфері вільних професій.
Помовчали. Я запитав:
— Чи не могли б ви порадити мені якусь роботу, однаково яку.
— Навряд чи буду вам корисний. Людей, які тікають з Болгарії, звичайно висилають у табори. Ви, мабуть, чули про це. Оскільки ж ви інтелігентна людина, майже фахівець, ми попросили турецькі власті не висилати вас у табори, а залишити в нашому розпорядженні. Ми вирішили дати вам можливість самостійно заробити на хліб. Коли виникне потреба, можете звернутися до нас.
— Чи варто відшукати якихось болгар, щоб вони допомогли мені?
— Ви легко знайдете їх у двох кафе і в корчмі бая Трифона. Генерал Ніколов залишив адресу й велів вам приїхати до нього.
— Не знаю, чи він зможе допомогти мені.
— Чи зможе? Ви ж розумієте, що його становище відрізняється від вашого.
— Це я зрозумів тільки тоді, коли ми опинились на турецькій території. У монастирі я взагалі не знав, хто він. Ігумен представив його як лікаря, і він дещо порадив мені для швидкого одужання. Аж коли ми перейшли кордон, він назвався і сказав, що англійське консульство у Стамбулі чекає на нього.
— А зараз він чекає на вас.
— Я волів би знайти роботу без його допомоги.
— Без його чи взагалі без допомоги?
— Не хочеться мені бути зобов'язаним кому б там не було за хліб, який їстиму.