— Тікав до Туреччини, а вони завернули тебе?
— Завернули.
— Ех, матері твоїй!..
Він ударив мене прикладом у груди, і я впав на спину. Наступив ногою, дихання мені перехопило.
— З Болгарії тікаєш! Зрадник! Продажна душа! Ворожий елемент!
Коли я підвівся, прикордонник знову штовхнув мене й наказав іти попереду.
Не знаю, як я йшов. Двічі чи тричі падав, поранив долоню об камінь. Людей перед заставою не видно. Двері відчинені. Освітленим коридором мене провели в якусь кімнату. На стіні висів портрет Георгія Димитрова. Під ним сидів старший лейтенант, зіпершись ліктями на звичайний письмовий стіл, який можна побачити в кожній болгарській канцелярії. Офіцер утупився в мене.
— Хто такий?
Солдат доповів:
— Тікав до Туреччини. А ті завернули його
Старший лейтенант підвівся і підійшов, не спускаючи з мене ока. Проказав тихо, крізь зуби:
— Зрадник! Втікач з нашої соціалістичної батьківщини!
Я мовчав, похнюпившись. Офіцер дав мені ляпаса й наказав:
— Говори!
— Про що?
Коротко розповів усе, що розповідав американцям, промовчавши тільки про свого супутника. Звичайно, за ці свідчення можна уникнути зайвого стусана, поки не потраплю до вищого начальства, але іншого я не скажу.
Лейтенант сказав, що мене одвезуть у Малко Тирнове.
Хай везуть, куди хочуть. Незчувся, як опинився на підлозі. Потім почув лайку. Хтось мене тримав, термосив. Здається, понесли на руках. Кинули на щось м'яке. Запахло бензином, запрацював мотор.
Я вловив знайомий аромат люльки…
Машина зупинилася. Мені розв'язали очі, і, ще нічого не побачивши, я по тютюновому запаху зрозумів, хто поряд. Він кивнув, щоб ішов за ним.
У кабінеті зупинився й простягнув мені руку. Ми були удвох. Він заговорив чистою болгарською мовою:
— Якщо все те, що мої люди вчинили з вами, безпідставне, прошу пробачити нам. Мене звуть полковник Кларк, болгарські емігранти називають мене бай Янакі.