— Кілька разів я вже розповідав вам мої справжні думки.
— Ну, що ж, ти тільки ускладнюєш своє становище. Ще сьогодні ми ліквідуємо тебе, та так, що ніхто й не довідається.
Я нічого не відповів. Та й що можна сказати! Я був у їхніх руках.
Увечері мене привели на якусь баржу чи парусник. Очі в мене були зав'язані, та я збагнув, що діється, тільки по хитавиці й звуку кроків. Завели в каюту й зняли пов'язку. Руки були зв'язані за спиною. На шию мені повісили каменюку кілограмів на десять.
Крізь ілюмінатор я бачив, як віддалялися вогні міста. На палубі двоє бородатих матросів зв'язували руки ще молодому чолов'язі. На шию йому також повісили камінь і потягли до борту. Він пручався, кричав.
Його кинули в море.
Я затаїв дихання. Плюскоту не вловив, але крики бідолахи чув.
«Ну, Hace, — сказав я собі, — кінець твоїй розвідницькій діяльності. Оце вже, мабуть, не трюк. Шкода, любий, шкода, що ніхто не взнає, як ти сконав».
На палубу вивели ще одного і в такий же спосіб кинули в море.
Надійшла моя черга. Я пішов, не пручаючись. Та й який сенс! Захотілось мені гукнути:
«Паскуди, хоч подивіться, як вмирає болгарський розвідник!» — але одразу стримав себе:
«Стоп, Hace! А коли і це перевірка?»
І попросив:
— Краще я сам утоплюсь, щоб ви не мучили мене, безневинного.
І почвалав до борту. Коли мене таки вирішили топити, то краще я сам зроблю це. А якщо це все-таки трюк, то вони самі перепинять мене.
До борту залишилось якихось три кроки. Кожен крок — це постріл, точніше, луна від далекого артилерійського салюту по загиблім розвіднику. Ще два кроки… ще…
— Стій! — вигукнуло американське начальство.
Мало не виказав, що розумію англійську мову.
Чому дорівнює один порух думки? Сумніваюсь, чи вчені розгадали це. Треба було б підвісити їх над хижою пащею моря, щоб вони збагнули.
Я мало не зупинився, але саме в оцю соту часточку секунди думка — чи вироблений рефлекс — підштовхнули мене далі, аби вони не зрозуміли, що я знаю англійську. І тоді чотири руки вхопили мене під лікті.
Мене вернули до каюти. Зняли зашморг, зав'язали очі і вивели.
Тільки в машині я зрозумів, що американське начальство, яке допитувало мене в Лозенграді, ось тут, поруч. Впізнав по запаху тютюну й одеколону.