Але не закінчилась вона ні цього Різдва, ні жодного з чотирьох наступних.
Перед самими святами Женовефа знову вибралася на закупи до Єшкотля. Переходячи мостом, побачила дебелу дівчину, що йшла берегом. Була вона бідно зодягнута й боса. Її ноги сміливо ступали в сніг і зоставляли по собі глибокі дрібні сліди. Женовефа здригнулась, глянула на дівчину згори й знайшла для неї в сумочці копійку. Дівчина підвела погляд, і їхні очі зустрілись. Монета впала в сніг. Дівчина посміхнулась, але не було в цій посмішці ані вдячности, ані симпатії. З’явилися білі великі зуби, блиснули зелені очі.
— Це тобі, — сказала Женовефа.
Дівчина присіла й зманіжено витягла пальцем зі снігу монету, а потім відвернулась і, не мовивши й слова, пішла собі далі.
Єшкотлє справляло враження, ніби в нього забрано кольори — все було чорним, білим та сірим. На ринку купками стояли дядьки й гомоніли про війну. Міста зруйновані, багато міщан лишилося на вулиці. Люди тікають від куль. Брат розшукує брата. Невідомо, хто гірший — москаль чи німець. Німці труять газом, який пече очі. Навесні буде голод. Війна — це перше лихо, але не останнє.
Женовефа оминула конячий кізяк, який розтопив сніг перед крамницею Шенберта. На фанері, прибитій до дверей, було написано:
Від слів «комашина отрута» Женовефі враз стало зле. Подумала про той газ, що його пускають німці, що пече очі. Невже й таргани відчувають те саме, коли посипати їх отрутою Шенберта? Їй довелося кілька разів глибоко вдихнути, щоб не знудило.
— Що бажаєте, пані? — співучим голосом спитала вагітна молода жінка, в якої живіт був ще більшим… Вона поглянула на Женовефин живіт і усміхнулась.
Женовефа попросила гасу, сірників, мила і нову рисову щітку. Провела пальцем по цупкій щетині.
— Треба прибратися до свят. Помити підлоги, попрати фіранки, потрусити сажу в печі.
— У нас теж зараз празники. Освячення храму. Пані з Правіка, еге ж? З млина? То я вас знаю.
— Тепер і я вас знатиму. На коли вам випадає?
— На лютий.
— І в мене на лютий.
Крамариха почала складати на шинквас бруски сірого мила.
— Чи ви не замислювались, чому ми, дурні, народжуємо, коли тут навколо війна?
— Певно, Бог…
— Бог, Бог… Це добрий бухгалтер і пильнує колонок «винен» і «має». Мусить бути баланс. Що стратиться — це і народиться… А ви, напевно, з сином, така гарна.
Женовефа підняла кошик.
— Хочу дівчинку, бо чоловік на війні, а хлопця без батька важко виховати.
Шенбертиха вийшла з-за шинквасу і провела Женовефу до дверей.
— Нам усім потрібні дівчата. Якби всі нараз почали народжувати дівчат, то на світі був би спокій.