— Йди. Не можу потім спати, коли тебе побачу, — сказала йому Женовефа.
— А я не можу жити, якщо тебе не бачу.
Вона подивилася на нього сірими очима, й Елі знову відчув, що торкнулася цим своїм поглядом найдальших глибин його душі. Женовефа поставила відра на землю й відгорнула з чола пасмо волосся.
— Візьми відра й ходи зі мною до річки.
— А що скаже твій чоловік?
— Він у палаці.
— А що скажуть робітники?
— Ти мені допомагаєш.
Елі схопив відра й рушив за нею кам’янистою стежкою.
— Ти змужнів, — мовила Женовефа, не повертаючи голови.
— Ти думаєш про мене, коли не бачимось?
— Думаю тоді, коли ти про мене думаєш. Щоденно. Снишся мені.
— Боже, чому не покладеш цьому край?! — Елі раптом поставив відра на стежку. — У чому я провинився, який гріх учинили мої батьки? Чому мушу так страждати?
Женовефа зупинилася й дивилась на свої ноги.
— Елі, не гніви Бога.
Вони мовчали якийсь час. Потім Елі підняв відра, й рушили далі. Стежка розширилась, і тепер вони могли йти поряд.
— Ми вже більше не побачимось, Елі. Я вагітна. Восени народжу дитину.
— Це має бути моя дитина.
— Все склалося само…
— Втікаймо до міста, до Кельц.
— …Усе нас розділяє. Ти молодий, я стара. Ти — єврей, я — полька. Ти з Єшкотля, а я з Правіка. Ти вільний, я заміжня. Ти — рух, а я — нерухомість.
Вони зійшли на дерев’яну кладку, й Женовефа почала виймати прання з відра. Занурювала його в холодну воду. Темна вода виполіскувала світлі мильні смуги.