Навряд чи можна говорити про якісь особливі події, і все ж це не сонна нерухомість старого дому.
Центр міста своєрідно оновлений: багато будинків розвалили, щоб розширити тротуари, вистелені, як належить, бетоновими плитами. Великі каштани вирубано, можливо, для того, щоб перехожі не зачіпались об них. Так утворилось просторе й досить пустельне місце, оскільки перехожі рухаються переважно попід вітринами нових крамниць. Крім крамниць, тут є ще кілька інших закладів, зокрема дві кав’ярні, перед якими в декоративних кущах розставлено столики. Саме біля однієї з них мене надибав Дечо.
— Дивлюся здалеку й думаю: ти чи не ти? — гомонів він, підтягаючи ногою стілець і вмощуючись.
— Чого думати, я, хто ж іще, — відказую, підносячи чашку, однак Дечо забрав її у мене з руки.
— Мері,- гукнув він до знудьгованої офіціантки, — принеси дві подвійні для своїх.
Потім знову звернувся до мене:
— Як там стара? Збирається вмирати?
— Мабуть… Оце мене викликала.
— Щасливчик. Усе відписала тобі.
— Ти звідки знаєш?
— Знаю. В мене тут інформатори.
Він сумно зітхнув і пробурмотів:
— Я їй стільки допомагав, а вона… Що зробиш, такі вже: люди. Ну, дарма, радий за тебе.
Під «допомогою» він, очевидно, розумів свою звичку нишпорити по закутках у хаті, підбираючи все, що можна непомітно винести під полою. Дечо завжди, йдучи до тітки, вдягав старий, але широкий плащ.
Подвійна кава, яку принесла Мері, справді була приготована, як для своїх.
— Мила дівчинка, — похвалив Дечо, поплескуючи офіціантку по певному місці.
— Забери руки, люди дивляться, — дорікнула вона йому для годиться й байдуже відійшла в холодок.
Я пропоную Дечо сигарету, але він не палить «БТ» — дістає свої «Уїнстон». Закуривши й сьорбнувши кави, він повертається до розмови:
— Зненавиділа мене стара, та й годі.
— Певно, ти досить її поскубав, що зненавиділа.
— Дрібниці. Ти ж знаєш, я завжди такий був. Не можу пройти повз шафу, не зазирнувши досередини.
— Зазирнеш і йдеш собі далі.