Я дуже любив вирушати на мопеді, я полюбляв цю форму пересування. Не знаючи, чи є причини, які могли б перешкодити моєму намірові, я вирішив їхати на мопеді. Отож на самому початку роботи над завданням дався взнаки згубний принцип насолоди.
Сонячне проміння зазирало крізь шпарину між шторами, даючи змогу бачити, як витанцьовує порох. З цього я виснував, що надворі й досі погідний день, і зрадів. Адже, коли вирушаєш на мопеді, бажано, щоб була гарна погода. Я помилявся, надворі вже насупилась негода, небо затягло хмарами, невдовзі пішов дощ. А тим часом ще сяяло сонце. Саме на те сяєво з незбагненною легковажністю я й спирав свої висновки, не мавши ніяких інших підстав для оцінки ситуації.
Далі я, своїм звичаєм, підступив до головного питання: які речі брати з собою? З цього приводу я теж би ухвалив якусь абсолютно ледачу постанову, якби не вдерся мій син, прагнучи знати, чи можна йому вийти. Я насилу опанував себе. Він витер вуста тильним боком долоні. Такого я ніколи не любив бачити. Але ж є й жести, ницість яких куди огидніша, я трохи знав про них.
— Вийти? — перепитав я. — І куди піти?» — Вийти! Яка огидна невизначеність! — Я відчув, що дуже зголоднів.
— У В'язи, — відповів син. Саме таку назву має наш невеличкий публічний парк. Проте мене запевняли, що там немає жодного в'яза.
— Навіщо? — запитав я.
— Повторити ботаніку.
Траплялися миті, коли я підозрював, що мій син нещирий. Сьогодні була саме така мить. Мені майже хотілося, щоб він сказав: «Подихати повітрям», або: «Подивитися на дівчат». Лихо полягало в тому, що він знав про ботаніку набагато більше за мене. Інакше я б міг йому поставити, як повернеться, кілька гачкуватих запитань. Бо я просто любив рослини. Я навіть добачав у них ще один доказ існування Бога.
– Іди, — кивнув я, — але повернися о пів на п'яту, нам треба поговорити.
— Добре, батьку, — мовив син. «Добре, батьку!» Ет!
Я трохи подрімав. Скоротімо розповідь. Проходячи повз церкву, я мимоволі зупинився. Я розглядав портал у єзуїтському стилі, дуже гарний. Мені він видавався огидним. Я пішов далі, до плебанії.
— Пан абат спить, — повідомила служниця.
— Я зачекаю.
— Щось термінове? — запитала вона.
– І так, і ні.
Служниця завела мене до страхітливо голої вітальні. Ввійшов отець Амбруаз, протираючи очі.
— Отче, я потривожив вас, — несміливо озвався я.
Отець Амбруаз заперечно клацнув язиком об піднебіння. Я не зображуватиму наших дій, рис, характерних для нього, і рис, притаманних мені. Він запропонував мені сигару, я з удячністю взяв її й поклав до кишені поміж ручкою і автоматичним олівцем. Отець Амбруаз лестив собі думкою, що розуміється на манерах, знає звичаї, хоча сам не курив ніколи. Всі казали про нього, що він дуже щедрий. Я запитав, чи бачив він мого сина на недільній відправі.
— Звичайно, ми навіть розмовляли. — Я, мабуть, видавався здивованим. — Так, — провадив далі отець, — не побачивши вас на вашому місці, на першій лаві вірних, я стривожився, чи ви бодай не захворіли. Тож я й розпитав любу дитину, і вона заспокоїла мене.
— Я був змушений приймати вкрай невчасного гостя, — пояснював я, — й не міг спекатися його раніше.
— Саме про це і сказав ваш син, — мовив отець. І додав: — Таж сідаймо, куди нам поспішати. — Засміявся й сів, підібравши важку сутану. — Може, вип'єте чого-небудь? — запитав він.
Я був приголомшений. Невже Жак розбовкав про пиво? Він здатний на таке.