— Сідайте, — мовив я, злагіднівши на думку, що він тільки виконує свою функцію посередника. Атож, я раптом пройнявся жалем до нього, жалем до себе. Він сів і обтер чоло. Я помітив сина, що стежив за нами, заховавшись за кущ. Тоді моєму синові було десь років тринадцять-чотирнадцять. Як на свої літа, він був високий і дужий. А от його розум інколи видавався мені пересічним. Атож, мій син. Я гукнув його й наказав принести пива. Я досить часто бував змушений опинятися в ролі підглядача, й мій син інстинктивно наслідував мене. Він повернувся напрочуд швидко з двома склянками и літровою пляшкою пива. Відкрив пляшку й налив нам. Він дуже любив відкривати пляшки. Я сказав синові піти вмитися, поправити одяг, одне слово, бути готовим показатися між люди, бо невдовзі ми мали йти на відправу.
— Він може лишитися, — мовив Ґабер.
— Я не хочу, щоб він лишався, — відповів я і, повернувшись до сина, знову звелів йому йти готуватися. Якщо тієї пори мені й не подобалося щось у синові, то саме спізнення на недільну відправу.
— Як хочете, — мовив Ґабер. Колись ми були спробували тикати одне одному. Марно. Я кажу, я казав ти тільки двом особам. Жак, бурмочучи, пішов геть, запхавши палець до рота, огидна й негігієнічна звичка, але, як на мене, коли зважити все, краща за палець, що колупається в носі. Якщо закладання пальця до рота не давало синові колупатись у носі або ще де-небудь, він у певному розумінні поводився цілком слушно, смокчучи його.
— Ось ваші інструкції, — говорив Ґабер. Він дістав з кишені блокнот і взявся читати. Від часу до часу згортав блокнот, перед тим дбайливо вставивши туди палець, і виголошував коментарі та міркування, в яких я не мав потреби, бо знав своє ремесло. Коли він закінчив, я сказав, що ця робота мені не цікава й шефові годилося б звернутись до якогось іншого аґента.
— Він хотів, щоб це були ви, і тільки Господь знає чому, — відповів Ґабер.
— Він, безперечно, сказав вам чому, — наполягав я, відчувши лестощі, до яких я був досить ласий.
— Він сказав, — мовив Ґабер, — що тільки ви здатні виконати це завдання».
То було більш-менш те, що я прагнув почути.
— Проте, — зауважив я, — це завдання видається мені вкрай простим.
Ґабер роздратовано заходився критикувати нашого працедавця, що підняв його серед ночі, саме тієї миті, коли він мав кохатися з дружиною.
— Через таку дурницю, — додав він.
— Він сказав вам, що може покладатися тільки на мене? — допитувався я.
— Він уже не знав, що він каже, — відповів Ґабер. І додав: — І що він робить.
Ґабер витер підкладку свого капелюха й уважно дивився всередину, немов шукав там чогось.
— Отож мені важко відмовитися, — зітхнув я, чудово знаючи, що не можу відмовитися ні за яких обставин. Відмовитися! Але ми, таємні аґенти, часто розважаємося тим, що нарікаємо у своєму товаристві й удаємо, ніби ми вільні люди.
— Ви вирушите сьогодні, — докинув Ґабер.
— Сьогодні! — скрикнув я. — Та він уже на голову сідає!
— Ваш син піде з вами, — провадив далі Ґабер.
Я замовк. Коли справа стає поважна, ми замовкаємо. Ґабер застебнув блокнот і поклав його до кишені, теж застебнувши її. Підвівся й погладив себе рукою по грудях.
— Я б залюбки випив ще, — мовив він.
– Ідіть на кухню, — сказав я, — служниця наллє вам.