Нікопольський собор, збудований Мазепою — надзвичайної краси церква в стилі українського барокко. Дзвіниця цього монастиря.
Київський братський монастир на Подолі. Знамените братство з Академією, звідки вийшли перші просвітителі Росії, де вчився Ломоносов. Дзвіниця одинадцятого віку Кирилівського монастиря. Пам'ятник часів магдебурзького права на Подолі. Самсон, що роздирає лева. Києво-Печерська Лавра — Успенський собор, геніальна по красі церква, рівної якій, може, ніде немає.
Межигірський Запорозький спас — монастир колишніх запорозьких козаків. Чимала кількість других церков старовинних на Подолі.
Десятинна церква. Трьохсвятительська старовинна красива .іерква.
Університет св. Володимира. Публічна бібліотека на вулиці Кірова.
Хрещатик, Миколаївська, Мерингівська, Ольгінська, Енгг.іьса, Прорізна і частина Пушкінської вулиці — архітектура XIX століття, що придавала місту особливий його власний стиль...
Одне слово, двадцятий вік помстився. Погуляв по слідах і дев'ятнадцятого, » сімнадцятого, і одинадцятого. Зоставив биту цеглу, кам'яні коробочки, на які противно дивитися, і покарбовану землю. Відсутність смаку, одірваність од природи і моральний занепад, і душевна сліпота — разючі і незрівнянні ні з чим. Мені здається, що в наступних часах нашу героїчну епоху будуть вважати епохою занепаду в. багатьох смислах. Так мені часом здається. Не може ж хрещатицький нахабно-дурний універмаг, чи будинок ЦК, чи Раднаркому, чи КВО в Києві увійти в історію як позитивний знак епохи. Бо ім'я їм — позичене убозтво, претензійне й брутальне.
Яка шкода, найпотворніші будинки в Києві... зосталися цілі...
Звужується життєве коло. Я почуваю себе ізольованим і самотнім. Очевидно, хтось добре попрацював над моєю ізоляцією.
Не підлягає ніякому сумніву, що в перший рік війни, коли ми одкотилися бог знає куди, на окупованій території люде не вірили в наше переможне повернення, не могли вірити.
Вони думали, що сталася велетенська катастрофа, внаслідок якої розпочалася нова тяжка ера. Що «граница на замке», »малой кровью», «на чужой территории» виявилося блефом, і дивовижна моторошна навала Європи з листівками, радіокриком, дисципліною і матеріально-технічними ресурсами паралізували уяву ї пригнобили й зламали свідомість великого множества, якщо не всіх людей. Тому сьогодні наші звільнені люде фактично повернулися до нас з другої епохи, «неіснувавшої», але, безумовно, мислимої як реальність. Цього ніхто з наших не знає, бо про це ніхто не скаже, боячись звинувачень у «приспособленчестві» чи духовній зраді, самі ж наші не здатні, через своє виховання, додумати становище звільнених і знева жають їх як «трофейний» живий інвентар.
Велика кількість так званих злочинів проти Батьківщини має своєю причиною саме оцю свідомість і буде каратися як звичайна зрада чи класова ворожість і людей двічі нещасних, двічі ошуканих буде велике множество.
На превеликий сум і жаль, коли оглянутись назад на пройдене життя треба визнати, що все, що зазнав я кращого в своєму творчому житті і в своєму навіть становищі. все я зазнав у Москві посеред руського, а не вкраїнського суспільства. Од. своїх я знав здебільшого образи і провінціальну зневагу. Бог з ними.
Війна досягла найвищого ступеня.
У Києві розповідали, що німці вже не вірять у свою перемогу. І до краю збентежені своїм становищем, питають часом наших людей:
— Розкажіть, поясніть нам, як і чому ви воюєте? Ми абсолютно цього не розумієм. Коли б нас було так поруйновано і пограбовано, ми давно б уже склали зброю.
Очевидно, німці ще провоюють рік, тримаючись на дисципліні і силі наказу. Ми. вступаємо в сорок четвертий рік, найтяжчий і найжорстокіший рік світової історії. Моральний занепад певних верств людства досяг свого апогею. Політика, дипломатія, торгівля проллють у цей рік стільки руської і нещасної української крові, що-страшно й подумати.
Сьогодні ранком мати розповідала, як умирав мій брат Андрійко. У нього з дитинства було порочне серце, і він знав, що він не жилець на світі, про що не один раз. казав і матері. Коли внаслідок ускладнення од грипу він, хворий на серце і нирки,. уже почав пухнути, батько вирішив одвезти його в Київ полікуватися. Запрягли свого коня, поклали хворого Андрія і поїхали на станцію Мена. їхати треба було 25 кілометрів. Сніг з дощем. У возі трусько. У Бабі Андрій, стомлений і змучений. дорогою, перемерзши, попросив батька спинитися.
— Ні, синку, поїдемо вже мерщій. Ти хворий. Хто тут нас прийме до хати? Давай уже їхати.
Проїхали ще півдороги. Прибули на станцію. Внесли Андрія на вокзал. Поклалис на лаві. Пішов батько підкинути коню сіна. Вертається. Андрій повернувся до стіни.
— Що, Андрійку? Що, синочку? Тобі погано? Трудно тобі?
— Трудно, тату, трудно. Ай... — Андрійко три рази дихнув, заплакав і вмер. Підійшов поїзд. Забрав пасажирів і рушив собі далі, а батько поклав на віз-Андрійка і, тяжко плачучи, повіз його додому. Приїхав, чую, стукає коло воріт.