Я. — Ну?
Г. — Не знаю. їдьте, дізнайтесь.
Я. — А де він?
Г. — Навідайтесь додому. Він живе на цьому... як його... Одним словом, провулочок, а за його будинком такі, знаєте, круглі ворота. Я. — Це, щоб ви знали, Покровський монастир.
Г. — Не знаю. Да? Не знаю.
Я. — Не дивно.
Г. — Чому?
Я, — Тому, що ви не цікавитесь нічим, крім програми і наказів.
Г. — (зав'язуючи перед дзеркалом краватку). — Ну от.
Я. — Ви не ображайтесь. Ні один наш радянський губернатор, ні вікарій не знає, коли і як засновано його місто, чим воно славне, чим знамените. У мене була розмова в Чернігові з К. Він, повірте, не знає річки Стрижня, на якій біля мостика жив.
Г. — Ну да. Він увесь час думав, як посилити молочне господарство, поголів'я коней...
Я. — Потім його заарештували як ворога народу по обвинуваченню, що він труїв худобу ящуром. Це, так би мовити, єдність протилежностей.
Г. — Ха-ха. Ну й язик. Ну як вам не соромно?
Я. — Не турбуйтесь. Після його розстрілу виявилося, що ніяких коней він не труїв і загинув безневинно, але на певному даному етані, чи пак, відрізку часу це було правильно.
Г. зареготав діалектичним своїм реготом. На цьому я й пішов.
Учора ввечері, зайшовши в «Марселі» до Панча й Копиленка, зустрів молодого старшого лейтенанта. Се був скульптор Макогон, про якого я так часто згадував, боячись, що він загине на війні з ласки К. Макогон справив на мене гарне враження. Се, безумовно, обдарована людина. Треба йому допомогти.
Німці пограбували нас найлютішим грабунком: вони забрали до Німеччини наших дітей. Множество підлітків років по 12 — 13 вивезено до Німеччини для онімечування і роботи. Множество дітей одірвано од своїх дурних і нещасних матерів, що породинно виїздили до Німеччини, і завезено безвісти. Фашисти нанесли нашому нещасному народу рани не тільки сьогодні, а й на майбутнє, і ми довго-довго це почуватимем.
Учора Б. розповідав мені, що ні в Англії, ні в Америці <Битва за Україну» не йде. Закляті наші друзі союзники, що ненавидять нас і зневажають, прагнучи до нашого ослаблення, коли не загибелі, оці наші друзі і дозувальники нашої крові не захотіли показувати своїм народам нашу криваву картину.
Мати живе у моїй кімнаті. Мені стало трохи легше на душі.
Умираючи в Києві од голоду, од голодної водянки, нещасний мій батько не вірив у нашу перемогу і в наше повернення. Він вважав, дивлячись на колосальну німецьку силу, що Україна загинула навіки разом з українським народом. Він не мав надії зустрітися уже зі своїми дітьми, що поневолі кинули його на поталу. Він думав, що ми житимем усе своє життя по чужих країнах. Так у тяжкій безнадійності і помер у великих муках. Він проклинав Сталіна за невміння правити і воювати, за те, що мало готував народ до війни і віддав Україну на розорення Гітлеру, нагодувавши перед тим Німеччину і помігши підкорити собі Європу.
Його прокльони на голову Сталіна були безупинні і повні страждань і розпачу. Він бачив у ньому одному причину загибелі свого народу, бачив крах своїх старечих надій на добро, крах сподівань на добробут народу після великих понесених жертв і трудів, і, безумовно, вповні вірно відчував, якщо не знав по-науковому, гниль нашого виховання і всю мерзоту моральної непідготовленості до війни.
Життя батькове було нещасливе. Він помер восьмидесяти років. Він був неграмотний, красивий, подібний зовнішньо на професора чи академіка, розумний і благородний чоловік. Родись і вирости він не в наших умовах, з нього вийшов би великий чоловік. Прожив він усе своє життя невдоволений, нездійснений ні в чому, хоч і готовий народженням своїм до всього найвищого і тонкого, що є в житті людства...