— Ви, батюшко, так кленете, як який швець.
— Сливка в гної — то вже не сливка, а такий самий гній. Єк вже-м до тих збуїв попав, то нема чєсу на добрі слова, коли мене прокльони розпирают. Най ми ся трафит нагода — дам драла, аж ся закурит за мною. Аби тіко гвера дістав, то став би-м опришком. Бігме! Ади — тутка такі гори, єк наші. А я в горах єк пес у буді, ая.
— Сказано ж: не убий.
— Це правда. Не убий чоловіка. Чо-ло-ві-ка! Чуєш? А худобу можна. А єк то ще й скажена — о, це вже сам господь бог благословит.
Отець Герасим вкладається спати.
— Я за таких священиків і не чув, аби щось із партизанами мали.
— А я що, мав? Там їдного раненого в церкві переховав, там дес корову їм до лісу пригнав, а там знов зброю передав. Що то є? А бач, хтіли розстріляти. Але я ще ся з ними порахую. Ще мій чєс не настав.
А вже засинаючи:
— Бідна моя Гандзю, голубко сивенька… За що мене бог карає, жи я ні тебе, ні діток не виджу? А ти й не відаєш, і не знаєш, чи-м живий, чи мертвий. Ще трошки, Гандзю, ще трошки зачекай… То вже не довго. Йой, боженьку-боже, дай ми сили, дай ми ще трохи того життя, аби-м свою жіночку та діточок увидів. Аби-м не туво на чужині кісточки склав… Тіко не туво…
І вже крізь сон:
— Гандзю, Гандзю, діточок бережи… Тіко би-с з горя не скапала, єк тая свічечка.
Антось і сам уже засинає, коли чує — хтось кличе. Хто?
— То я, Данило.
— А-а, сідай коло мене.
— Тютюну хочеш?
— Де взяв?
— А при дорозі ріс. Я й наскуб, висушив. Дикий, правда.
Скрутили по цигарці й затяглися пекучим, їдким димом.
— Але ж і дере, — кривиться Данило.
— То від газети. Якби який ліпший папір, може, й нічого.
Скрипнув лежак, і важкий стогін отця Герасима виповз, наче вмираючий вуж, перетяв тишу і розтанув.
— Ніч його вимучує гірше, ніж день, — сказав Антось.