— Та ні, тому піратові, що я бачив, байдуже, поповню я його команду чи ні, — зауважив Живчик.
— То тільки вдавання, — відрубала Спелда. — Краще згадай, що сталося із Ликопутом чи Брагосвином. Їх забрали просто з ліжка, і ніхто відтоді їх не бачив. О, Живчику, якби це сталося з тобою, я б цього не пережила. Моє серце було б розбите.
За вікном у густому Темнолісі завивав вітер. Щойно стемніло, повітря виповнилося звуками — наставала пора нічної звіроти. Кашляли та цвіркали повзуни, пронизливо кричали куарми, десь величезний блукай-бурмило гамселив себе у страхітливі кошлаті груди і переливчасто голосив, шукаючи собі товариша. Живчик розчув удалині знайоме ритмічне гупання: то, засукавши рукави, бралися до роботи живолупи.
— Що ж тоді мені робити? — тихенько запитав Живчик. Спелда схлипнула.
— Тобі треба чимскоріш піти звідси і перебути якийсь час у кузена Дерилика, — сказала вона. — Ми вже послали туди цидулку, і зараз він на тебе чекає. Допоки тут усе вляжеться, — додала вона. — Дякувати небові, там ти будеш у безпеці.
— А потім, — запитав Живчик, — чи зможу я знову повернутися додому?
— Так, — повільно промовила Спелда. Живчик здогадався, що вона має сказати ще щось.
— Але? — запитав він.
Спелда затремтіла і пригорнула його голову до своїх грудей.
— О, Живчику, любенький мій хлопчику, — розридалася вона. — Я маю сказати тобі ще дещо.
Живчик випручався з обіймів і вп’явся поглядом у її стурбоване обличчя. Тепер і на його щоках блищали сльози.
— Що саме, матінко моя? — запитав він схвильовано.
— О темнолесник! — лайнулася Спелда. — Це не так легко. — Вона сумно видивилася на хлопчика. — Хоч я і люблю тебе як рідного від дня твоєї з’яви, ти не мій син, Живчику. А Тунтум — не твій батько.
Живчик звів на неї безмовний, недовірливий погляд.
— Хто ж тоді я? — запитав він. Спелда знизала плечима.
— Ми знайшли тебе, — сказала вона, — невеличкий сповиточок, який цілком вміщався у хустині, біля підніжжя нашого дерева.
— Знайшли мене… — прошепотів Живчик.
Спелда кивнула головою, наблизилася до хлопця і торкнулася шматини, зав’язаної у нього на шиї. Живчик здригнувся.
— Мій шарф? — запитав він. — Це та хустина?
— Та сама, — зітхнула Спелда. — Хустина, в якій ми тебе знайшли. Хустина, з якою ти не розлучаєшся навіть нині.
Живчик провів по тканині тремтячими пальцями. Він чув, як схлипує Спелда.
— О, Живчику, — квилила вона. — Хоч ми і не справжні твої батьки, Тунтум і я любимо тебе як рідного. Тунтум просив мене переказати... попрощайся з ним... Він казав... — вона замовкла, її душила туга. — Він просив переказати тобі, що. хоч би що там сталося, ти не повинен забувати... він любить тебе.