Коли збігло вже три чверті ігрового часу, м’яч упав так близько до Живчика, що його можна було вхопити і побігти.
— Один, два, три… — кричав він і, затиснувши м’яча лівим ліктем, гнав доріжкою, що вела до центра поля. Чим ближче кошик, коли ти скажеш «Дванадцять», тим легше в нього попасти.
— Чотири, п’ять…
Спереду, навперейми Живчикові поспішало з півтузіня суперників. Він кинувся стежкою ліворуч. Суперники гунули навздогін.
— Шість, сім…
— Мені! Живчику, мені! — гукало кілька товаришів по команді. — Дай пас!
Однак Живчик не пасував. Він хотів сам поцілити у кошик. Йому хотілося почути схвальні вигуки гравців своєї команди, відчути, як вони дружньо поплескують його по плечах. Ні сіло ні впало йому закортіло стати героєм.
— Вісім, дев’ять…
Він був оточений з усіх боків.
— Дай пас мені! — почув Живчик. Із протилежного кінця майданчика кричав Селюкмугирко. Живчик розумів, що відпасувавши йому, він дасть другові чудову можливість здобути очки для команди. Та це його не гріло. Адже пам’ятають того, хто закинув м’яча, а не того, хто зробив успішну передачу. А Живчикові праглося, аби всі знали, що автор гола він, Живчик.
Хлопець спинився. Добра половина команди суперника вже наздоганяла його. Шлях уперед було відтято. І назад він теж не міг бігти. Живчик перевів погляд на кошик. Так близько — і так далеко, а йому ж так хотілося закинути! Нічого так не хотілося, як цього гола.
І тут десь у мозку ніби озвався тоненький голосок: «То в чому ж річ? У правилах ніде не сказано, що ти мусиш триматися доріжки». Живчик знову поглянув на кошик, конвульсивно проковтнув клубок у горлі. А ще за мить зробив те, чого до нього не робив жоден лісовий троль: зійшов з доріжки! Висока трава шмагала по голих ногах, а Живчик сягнистим кроком біг до кошика.
— Десять, одинадцять… дванадцять! — закричав він, закидаючи м’яча у кошик. — Го-о-ол! — волав Живчик, радісно роззираючись довкіл. — Двадцятичотирьохочковий. Я закинув м… — і тут він затнувся. Гравці як одної, так і другої команди дивилися на нього не вельми приязно. Не було чути схвальних вигуків. Ніхто не поспішав плескати хлопця по спині.
— Ти збочив із доріжки! — закричав один із гравців.
— Нікому не вільно сходити з доріжки! — підхопив інший.
— Але ж… воно, бач... — замулявся Живчик. — У правилах гри ніде не сказано, щоб...
Та тролі його не слухали. Звісно, вони знали, що правила не зобов’язують триматися доріжки, але з якого б то дива вони мали на цьому наголошувати? У торохболі, як і в своєму житті, тролі ніде і ніколи не сходили зі стежки. То був закон, і йому корилися всі. Ухвалювати його було б усе одно, що запроваджувати правило, яке б зобов’язувало дихати безперестанку.
І тут, ніби за умовленим сигналом, усі тролі дружно накинулися на Живчика.
— Ти, виродку цибатий! — кричали вони, копаючи і штурхаючи його. — Мерзотна довготелеса потворо!
Раптом Живчикові нестерпно запекло в руці. Відчуття було таке, ніби до неї приклали розпечену залізяку. Підвівши голову, він побачив, як гладеньку шкіру його руки несамовито, із «м’ясом» крутять жорсткі, широченні, мов лопаті, пальці.
— Селюкмугирко, — прошепотів Живчик.
Деревохвати і Вузлощупи були сусіди. Живчик і Селюкмугирко народилися одного й того самого тижня, разом зростали. Хлопець вважав, що вони друзі. А тепер Селюкмугирко глузував із Живчика і скаженіше за лютого ворога крутив шкіру на його руці. Живчик кусав губи і ковтав сльози. Ні, не через біль у руці, його він міг стерпіти — боліла Селюкмугиркова зрада.