— Це… це…
Живчик зрозумів, що хлопець дивиться на щось у нього за спиною. Він почув якесь сичання і обернувся й собі. Перед ним, над самісінькою землею, зависло найбридкіше створіння з усіх, яких йому будь-коли випадало бачити.
Потвора була довга, гудзувата, зі світною брудно-зеленою шкірою, яка мокро вилискувала в молочному місячному сяйві. Поздовж її тіло було обсіяне гудзуватими жовтими плямами, які сльозили чимось прозорим. Звиваючись і вигинаючись, чудовисько не зводило із Живчика своїх величезних холодних очей.
— Що це? — прошепотів він до Хряща.
— Летючий хробак, — відказав живолуп. — Роби що хочеш, тільки не дай йому тебе спіймати.
— Хай тільки спробує! — хоробро промовив Живчик і сягнув по ножа. Ножа не було.
— Мій ніж! — закричав він. — Мій іменний ніж. Я… — і тут Живчик згадав. Він саме тримав його в руці, коли спіткнувся об Хрящеві ноги. Ніж мав бути десь на землі.
Живчик дивився просто себе, надто переляканий, аби бодай на мить відвести погляд від летючого хробака. Тварюка звивалася без упину. Свистючий звук линув не з її пащі, а з рясних отворів у череві. Викидаючи назовні повітря, вона утримувалася над землею.
Хробак наближався, і Живчик перевів погляд на пащеку чудовиська, яка безперервно втягувала повітря. М’ясисті губи, гнучкі мацаки... І тут пащека роззявилась.
Живчикові перехопило подих. Паща летючого хробака була повна мацаків, кожен з яких закінчувався присоском, звідки сочилася якась гидота. Коли пащека роззявилася, мацаки видовжились і зав’юнилися, мов личинки якоїсь комахи.
— Ніж, — пробурмотів Живчик до Хряща. — Знайди мого ножа.
Він чув, як шурхотів у сухому листі Хрящ.
— Я шукаю, — казав він. — Катма… Є! — закричав він. — Я знайшов його!
— Швидко! — промовив у відчаї Живчик. Летючий хробак звивався, готуючись до кидка. Він сягнув рукою назад по ножа. — Ну ж бо!
— Ось! — гукнув Хрящ, і Живчик відчув у долоні знайому кістяну колодку. Він міцно обхопив її рукою і зціпив зуби.
Летючий хробак звивався в повітрі, рухаючись то вперед, то назад, і весь аж тремтів. Живчик чекав. Аж раптом, зовсім неждано, тварюка метнулась до хлопця. Роззявлена хробакова пащека і випнуті мацаки цілили Живчикові в шию. Засмерділо згірклим лоєм.
Смертельно перелякавшись, Живчик відскочив назад. Хробак умить, не спиняючи гону, розвернувся і ринув на хлопця з іншого боку. Живчик пригнувся.
Чудовисько промчало над його головою і, з сичанням спинившись, скрутилося в кільце і знову плигнуло на хлопця.
Цього разу воно нападало спереду, як і сподівався Живчик. І коли мацаки чудовиська от-от мали уп’ястися в його незахищену шию, хлопець крутнувся і зробив випад уперед. Ніж угруз у м’яке черево, розпанахавши один за одним шерег повітревикидних отворів.
Ту ж мить із потворою почало щось коїтись. Мов повітряна куля, яку надули і відразу ж спустили, хробак із голосним сичанням несамовито закрутився у повітрі. Потім він вибухнув, і сила-силенна маленьких, слизьких клаптиків жовто-зеленої шкіри стала плавко опадати на землю.
— Молодця, Живчику! — гукав сам до себе хлопець і молотив руками повітря. — Ти справді молодця, ти порішив його! Летюча падлюка сконала.
Він кричав, а з рота йому вихоплювалися білі хмарки пари. Крижаний північний вітер аж ніяк не робив цю ніч теплішою. Однак Живчик не відчував холоду. Аніскілечки. Гордість за вчинене та радісне збудження гріли його незгірше за вогнище.