— Ну куди це годиться — іти в сонячну погоду в дощовику? Як буде дощ, тоді й одягнеш. Чи, може, ти ще й гумові чобітки взуєш?..
— Ні, — покрутила головою Оксана.
— Отож. Знімай швиденько! Бо горобці й ті сміятимуться.
Що горобці можуть сміятися, Оксана, звичайно, не повірила. Ще ніколи такого не бачила. А що зараз не слід ходити в дощовику, то, певно, мама вірно каже. І вона зняла його.
Вийшли на вулицю.
— Мамо, так це правда, що він зовсім не промокає? — допитувалася Оксана.
— Ні, не промокає.
— І в садочок мені можна його одягнути?
— Звичайно, можна, коли дощ.
Оксана задоволено усміхнулася, міцніше притисла до грудей пакунок.
Ждала вона дощу день, ждала другий, а він не йде. Вранці, прокинувшись, бігла до вікна поглянути, — яка погода?
А воно сонячно й сонячно.
— А чого він не йде? — журилася Оксана.
— Хто не йде? — не зрозуміла мама.
— Дощ.
— Навіщо він тобі?
— Ну, щоб дощовик одягнути.
— Яка ж ти в мене дурненька, — усміхнулася мама. — Підожди, ось настане осінь, він тобі ще й набридне.
— От і не набридне! — запевнила Оксана.
Якось увечері вона залишилася сама вдома. Я гуляв у дворі, тато був в інституті, маму покликали до сусідів — хтось там захворів.
Оксана повкладала своїх ляльок і сама хотіла лягти. Пішла у ванну кімнату помити руки. А там аж гри блискучі красиві крани. Один для холодної води, другий для гарячої, третій для душу. Оксані потрібна була холодна вода. Але який саме кран треба відкрутити, щоб потекла холодна, вона забула.
Нахилилась, крутнула середній — не тече, крутнула ще один: її так і облило душем.