Аж ні!
— Я все бачу! — сказала Оксана.
— Мовчи! — шепнув їй на вухо. — Тобі ж краще!
— Не хочу краще! — вперлася вона. — Як собі, так і мені зав'язуй!
«Хе, дурне козеня, — „як собі“! — подумав я. — Знала б, як собі пов'язую, не казала б такого…»
— Не вередуй! — злегка штовхнув під бік Оксану. — Давай буду крутити.
— Не треба мене крутити! — зірвала вона з очей хустку. — Це нечесно! Перев'яжи!
— Нечесно?.. — ледве видушив я, бо мене ніби в жар кинуло, так стало раптом соромно.
Глянув на хлопців, на дівчат — вони стоять, слухають і, мабуть, нічогісінько не розуміють, що між нами скоїлось.
— І нецікаво, — докинула Оксана.
— Авжеж, авжеж, нецікаво, — одразу погодився, щоб припинити суперечку.
Вихопив у сестри хустку, склав учетверо й міцно пов'язав очі.
— Ну, а тепер видно?
— Ні, не видно. Нічого не видно. Крути!
Я обкрутив її кілька разів, і ми розбіглися по кімнаті.
Цього разу я не шукав безпечного місця і незабаром навмисне дав себе зловити Оксані. Вона, звичайно, про те не здогадалася, стрибала з радощів, плескала в долоні, вигукувала:
— А що, піймався?! Піймався!..
Коли пов'язували очі мені, Оксана пильно стежила, щоб хустку склали вчетверо й міцно затягнули. Та я вже й не опинався, бо так гратися — по-справжньому, без обману — звичайно, цікавіше…
Тільки не подумайте, що лише мені одному багато клопоту з Оксаною. Мамі й татові теж перепадає.
Ось, наприклад, недавно, як Оксана змокла на дощі й застудилася, мама купила їй в універмазі
Оксані він дуже сподобався. Червоний, з відлогою, зручними кишеньками й легкий-легкий. Навіть знімати його не хотіла після примірки.
Але мама сказала: