Хоч і боязко було, проте наважилася — повернула набік голову, розплющила одне око й поглянула крізь пальці. І як же вона здивувалася й зраділа, коли побачила, що біля неї стояв не страшний вовк, а дідусеве й бабусине полохливе руде теля!..
Умить підхопилася й розреготалася на весь ліс. Бо хіба ж не смішно — отак налякатися теляти, яке, може, заблудилося й бігло слідом за нею тому, що не знало, як самому утрапити додому. Тепер же стовбичило поруч і дивилося лагідними, довірливими очима, ніби вибачалося, що налякало її.
І Оксані знову захотілося погладити лискучу, гладеньку шию теляти. Простягла руку. Воно уже не втікало, дозволило себе погладити.
У цей час поблизу розхилилися кущі, і з них вийшли бабуся і я. Ми таки почули Оксанин крик і подалися на нього.
— Так ось вони де? Бач, куди заховалися, а ми їх шукаємо! — сплеснула в долоні бабуся. — Не думала й не гадала, що в мене така неслухняна внука. Подумати тільки — сама пішла в ліс!..
— Так Оксана не сама, бабусю, пішла, — сказав я, щоб виручити сестру.
— Авжеж, авжеж, ще й телятко за собою потягла. Знайшла, бачиш, друга й заступника… Ну, що ж, коли так уже подружили, то доведеться тепер і тримати вас у парі на прив'язі. Згода, внученько?
Оксана не відповідала. Розуміла: бабуся тільки лякає її.
Потім бабуся взяла за вірьовку теля, Оксана підбігла, вхопила мене за руку, і ми рушили з лісу.
Після цього випадку, коли я йшов у ліс сам чи з хлопцями, то майже завжди брав Оксану. Вона ж уперше в селі, і її тут усе цікавило.
Але згодом не лише Оксану, а і мене теж дуже зацікавила
Якось бабуся сказала, що в лісі появилося багато боровиків і підберезників, і ми з Оксаною зібралися по гриби.
— Сьогодні, діти, дома сидіть. Буде дощ. А коли вам нема чого робити, допоможіть оно бабусі збирати помідори на городі, — порадив дідусь.
— Де ж той дощ візьметься, як на небі ані хмаринки? — запитав я. — Дощем і не пахне.
— Е-е, пахне, ще й як пахне! — упевнено відповів дідусь.
Не послухали ми його, пішли в ліс. Думали, він навмисне вигадав про дощ, щоб ми дома залишилися й допомогли бабусі збирати помідори.
Та тільки почали шукати гриби, як раптом налетіла чорна хмара, заблискали блискавки, загуркотів грім! У лісі стало темно, ніби вночі. Потім такий дощ линув — одразу змокли до нитки! Прибігли додому, померзли, зубами цокаємо і без грибів: розсипали, біжачи з лісу, навіть ті, що встигли назбирати.
— Чи не казав я вам: буде гроза? — дорікнув дідусь.
Через кілька днів він погукав нас і звелів віднести в сарай ночви з курячим пір'ям, яке бабуся поставили на сонце сушити, бо вітер, мовляв, роздмухає його по всьому дворі.
— Вітру ж нема, дідусю, — спантеличено розвів я руками.
— Зараз нема, а скоро буде.
Так і сталося. Незабаром піднявся сильний вітрюга. Куряву на дорозі здіймає, дерева розгойдує, у мене з голови картуз рве, Оксану за кіски смикає.