— А тепер?
— А тепер, — зітхнув сумовито дідусь, — хамелю, хамелю і більше як п'ятнадцять не умелю.
— Так це ви з'їдаєте, може, п'ятнадцять маленьких, таких, як мама ліпить. Бабуся ж оно які здоровецькі поробила. З одного три маминих вийшло б.
— Та ні, ось таких, бабиних, і з'їдаю п'ятнадцять штук. Бо у твоєї матері хіба то вареники? То метелики!
— А я більше десяти, мабуть, не подужав би…
— Скільки їх тут ще зосталося? — заглянув дідусь у миску.
— Шість, — підказав Юрко.
— Ага, значить, дев'ять уже з'їв та ще оті прикінчу, і якраз буде моя порція, — задоволено мовив дідусь.
— Ні, ви не дев'ять уже з'їли, а дванадцять, — поправив Юрко.
— Невже дванадцять? — не повірилося дідусеві.
— Дванадцять, дванадцять! Я рахував!
— Ти бач, навіть незчувся, як ум'яв. Та воно й не дивно, бо дуже, кажу, смачні вдалися, — вихваляв дідусь бабусині вареники. — Ну, та дарма, якось уже з тими, шістьма, упораюся, щоб спорожнити миску.
— А живіт у вас не заболить? — запитав співчутливо Юрко.
— Ні, не заболить, — відповів упевнено дідусь і усміхнувся. — Чого б то йому боліти від оцих ось вареничків з медком? — і взяв із миски ще одного вареника.
Помовчав, помовчав Юрко та й знову питає:
— Дідусю, а що ви мені казали, як тільки я зайшов до вас?
— Що ж я тобі, голубе, казав? — задумався той. — Може, те, щоб ти сорочку в штани заправив і гудзики застебнув?
— Ні, раніше.
— А-а, це щоб ти здоровкався, коли в хату заходиш.
— Та ні, не те! Ще раніше щось казали. Як я стояв отам, біля порога.
— От лихо, не пам'ятаю, забув! — скрушно похитав головою дідусь.
— Ну, ви щось мене просили, а я не хотів, — допомагав швидше пригадати йому Юрко, бо в мисці залишилося всього три вареники, а в тарілці з ложку меду.