Мама принесла кактус додому, приготувала для нього якийсь спеціальний грунт, посадила у великий череп'яний вазон і поставила на підвіконня у моїй з Оксаною кімнаті.
— Тут йому буде добре. Кімната сонячна і тепла, — сказала.
Кактус не одразу ожив. Цілий місяць чи навіть більше видужував, поки знову зміцнів, зазеленів. А незабаром у нього на верхівці нові «коржі» з'явилися. Ніжні-ніжні і без голок. Мама пояснила: голки потім виростуть, коли молоді паростки постарішають.
Ми сподівалися, що кактус після цього ще й зацвіте, бо в мами всі квіти, за якими вона доглядає, завжди цвітуть. Але минуло літо, осінь, зима, настала весна, а він чомусь не цвів.
І раптом, коли ми уже втратили всяку надію побачити на кактусі жадані квіти, я, проснувшись якось рано-вранці, помітив на ньому невеликі, з квасолину, пуп'янки. Їх було багато-багато, по кілька на кожному «коржі».
— Ура! Ура!! Ура!!! — закричав радісно.
— Що таке? Чого ти кричиш? — заглянула в кімнату стурбована мама.
— Кактус цвістиме! Он поглянь!
— Бачу, — відповіла мама, підійшовши до вікна. — Але чого кричати на весь дім?
Слідом за мамою в кімнату зайшли тато, дідусь і бабуся. Встала з ліжка Оксана. Всі стовпилися біля підвіконня, розглядали на кактусі пуп'янки і вгадували, які будуть квіти — червоні, білі, сині, жовті чи, може, оранжеві, бузкові?
Але ніхто не вгадав…
Пуп'янки розпустилися через тиждень. Розпустилися всі разом, уночі, коли ми спали.
Квіти, як і пуп'янки, я побачив також перший і також рано-вранці.
Проснувся, розплющив очі, подивився на вікно і від побаченого не закричав, як минулого разу, а онімів.
У вікні, освітлене яскравим ранковим світлом, сяяло якесь диво: веселка не веселка, новорічна ялинка — теж ні. Ну, хіба що можна було його порівняти з казковою жар-птицею.
І справді, кактус зацвів незвичайно. Квіти на ньому були зовсім не такі, як ми вгадували, розглядаючи пуп'янки. Ні червоними, ні білими, ні синіми, ні жовтими, ні оранжевими, ні бузковими їх не назвеш, тому що кожна квітка мала не один, а кілька кольорів. Ось тому вони і видавалися просто казковими.
Коли я надивився досхочу на диво-кактус, тихенько встав з ліжка і пішов покликати маму.
І мама з захопленням милувалася ним не менше, ніж я. Потім узяла вазон і перенесла його на підвіконня в іншу кімнату, вікно якої виходило на вулицю.
— Навіщо це ти? — не зрозумів я.
— Щоб усі дивилися. Бо таке чудо не завжди побачиш.
Цвів кактус усього три дні. І в ці дні на вулиці навпроти розчиненого вікна, з якого він виднівся, зупинялися перехожі і подовгу стояли, розглядаючи незвичайні квіти.
Побачила кактус і наша сусідка. Вона одразу впізнала його і прибігла до мами.