— Ми зараз не хочемо їсти, мамо, — сказав за всіх тато. — Підкріпилися в дорозі.
Бабуся завжди так, я вже знаю її. Тільки хто завітає до них, — рідний, знайомий чи й зовсім незнайомий, — зразу хоче погодувати.
— Надовго, сину? — запитав дідусь, ведучи нас до хати.
— Вони на ціле літо, — кивнув на нас тато. — А я сьогодні ж і поїду.
— Отакої! — сплеснула руками бабуся. — І не думай, Дмитрусю. — Це вона так називає тата — наче маленького хлопчика. — Нікуди тебе не пущу!
— Треба, мамо, треба. Завтра на роботу. Приїдемо з Лідою до вас відпочивати аж через місяць, у відпустку.
Я вже кілька разів гостював у Калинівці під час літніх канікул. Оксана — вперше. Їй тут одразу дуже сподобалося, бо все було незвичне й незвичайне.
Двір покритий не асфальтом, як у Києві, а м'якенькою кучерявою травою. У кінці подвір'я біля розлогої гіллястої шовковиці стояла під шиферним дашком чудернацька, схожа на верблюда споруда з високою закіптюженою трубою-димарем, що стирчав просто в небо. Такі споруди-пічки в селі називають кабицями. На них улітку варять і смажать, печуть млинці й прісні коржі. За хатою до самої річки простягався город, на якому росли картопля, кукурудза, соняшники, буряки, морква, редиска, огірки, гарбузи, квасоля, горох, мак, кріп, петрушка і ще багато-багато всякої зелені. Мали дідусь та бабуся і свій невеликий яблуневий садочок та пасіку з п'яти вуликів. А як відчиниш хвіртку і вийдеш з двору, попадеш на зелену леваду, де пасуться припнуті телята й кози. Далі, за левадою, розпростерся великий ліс.
Оксана стояла, роздивлялася довкола й не знала, з чого їй починати: стільки було всіляких принад. Можна піти під шовковицю й назбирати у траві солодких фіолетових ягід, що нападали з дерева, або нащипати з кущів під парканом червоних і жовтих порічок, чи нарвати в городі зелених стручків гороху. Можна також покопатися в купі піску біля недавно почищеного колодязя, а ще погратися з смугастим котом Тигриком, який дрімав на собачій будці…
Та ось вона побачила за двором прип'яте до кілка руде теля. Це дідусів і бабусин бичок. Відчинила хвіртку, побігла до теляти. Їй захотілося погладити його лискучу шию. Але як тільки Оксана простягла руку, бичок брикнув задніми ногами й відскочив убік. Від несподіванки Оксана злякалася і мало не впала. Потім обоє стояли непорушно й боязко дивилися одне на одного.
Бабуся, пораючись біля кабиці, бачила те і голосно розсміялася. Тоді Оксана вдала, що нічого з нею не трапилося, прибігла до бабусі й сказала, що хоче допомагати їй готувати обід.
— Ах ти ж моя помічниця! — притиснула бабуся до себе Оксану й поцілувала в щоку. — Добре, внучечко, підкладай у кабичку хмиз.
Оксана ламала сухі тоненькі гілочки й кидала у пічку. Вони, потріскуючи й розкидаючи жаринки, весело і яскраво горіли.
Коли пообідали й провели тата на автобус, дідусь ліг у садку біля вуликів відпочивати, а бабуся повела нас з Оксаною до лісу.
У лісі приємно пахло сосновою живицею, різними квітами і травами. На деревах співали пташки, звідусюди сонно тюрлюкали цвіркуни.
Нараз перед нами пролетів метелик, такий барвистий, що Оксана аж скрикнула від захоплення й побігла за ним. Але метелик летів усе далі й далі, і його ніяк не можна було наздогнати.
Бабуся покликала Оксану й сказала:
— Ніколи не біжи за метеликом у лісі, а то заблудишся.
— Добре, не буду, — пообіцяла вона й показала на великого крислатого дуба посеред галявини. — О, погляньте, яке красиве дерево!
— То дуб, — пояснив я. — Дідусь каже, що йому вже більше як триста років.
— Так це ти його жолуді привозив мені торік?
— Його. Він називається партизанський, бо в його дуплі партизани у війну ховали зброю і харчі.