— А в Романа чотири з математики! — не встиг він ще і в кімнату зайти, сповістила йому Оксана.
— Що, що? — нахилив тато до неї голову, ніби недочув.
— В Романа, кажу, з математики чотири, — повторила Оксана.
— Невже? — надто голосно вигукнув тато, і я зрозумів: це для нього не новина. Або він був упевнений, що я одержу саме таку оцінку, або уже встиг звідкись довідатись про неї.
— Покажи, Ромо, табель, покажи! — не вгавала Оксана.
Я мовби нехотя взяв зі столу табель, показав.
— Ти диви, і справді чотири! — підняв брови тато.
Потім ураз посерйознішав, простягнув мені руку.
Я стояв непорушно, бо ще ніколи він не поводився зі мною так по-дорослому.
— Ну, давай, давай, руку! — усміхнувся тато.
Я нерішуче подав.
Він міцно-міцно потиснув її й сказав, як і мама:
— Молодець, синку! Молодець! Тепер я вірю: з тебе вийде токар, неодмінно вийде.
Від себе тато мені нічого не подарував. І нехай. Те, що він потиснув мені, як дорослому, руку й сказав, що вірить у мене, було дорожче за всякий подарунок.
про те знає весь наш будинок, усі наші друзі й приятелі. Почалося це ще взимку.
— Дзінь-дзінь-дзінь… — почули ми з Оксаною якось рано-вранці крізь сон стукіт у шибку і прокинулись.
Поглянули у вікно й побачили за склом горобця.
Горобець, видно, теж помітив нас. Повертів головою, знову застукотів дзьобом.
— Мамо! — погукала Оксана.
— Чого, доню? — обізвалася з кухні мама.
— До нас горобчик проситься!
Мама зайшла в кімнату. А горобець ще настирливіше торохтить у шибку.