— Ромко-дурко! Ромко-дурко!..
— Ось я тобі дам «дурка»! — кинувши портфель, погнався я за нею.
Мабуть, добряче відлупцював би, та раптом у двір на повній швидкості заїхав Ігор на роликовій дошці. Він, хвацько розвернувшись, зіскочив з дошки й підштовхнув її до мене.
— Ну, як? Скажи, гарна, хоч і саморобка?
Очі його світилися захоплено.
Я пригадав Сергія Потапенка, коли той хвастався кленочком, і зневажливо відповів:
— Так собі… Бувають і кращі…
Навмисне не похвалив, щоб не задавався. А насправді вона була просто чудова: всі чотири коліщата в підшипниках, обтягнуті пругкими гумовими обідками, зручна, лише не пофарбована дощечка для ніг.
— Та ти придивись, придивись! — не відставав Ігор. — Такої ні в кого нема!
— І навіщо вона тобі? У тебе ж є уже одна. — Нічого, — усміхнувся Ігор, — і ця теж знадобиться.
— А де ти її взяв?
— Зробив.
— Сам зробив? — не повірив я.
— Ні, не сам. Дехто помагав… — мовив загадково. — Залишилося тільки дощечку пофарбувати. Тобі який колір більше подобається — червоний чи зелений? Володька каже, що зелений буде гарніший.
«Ясно, ясно, хто йому помагав…» — здогадався я.
І таке зло мене взяло…
— То й цілуйся зі своїм Володькою! — процідив і крізь зуби, підхопив портфель і подався до під'їзду.
— От дивак! — прокричала мені вслід Оксана. — Ромко-дурко!
Тата дома не було. На столі лежала записка — пішов у гастроном за покупками.
На плиті у каструлі стояв ще теплий борщ, на сковорідці — котлети. Це тато сам приготував. Він у нас чудовий кулінар, уміє не гірше мами готувати різні страви. Однак їсти мені не хотілося, хоч від ранку не їв. Сів за уроки. Але в голову нічого не йшло, і я відклав книжки.
Згадав про Оксану. Треба піти до неї і випитати, що їй наговорили про мене Ігор з Володькою.
Та Оксани у дворі вже не було. Подружки сказали: пішла з Ігорем до Володьки.