Коли повертався під вечір додому, наткнувся на Сергія Потапенка, який поливав з відра кленочок. Мабуть, все-таки зрозумів, чого ми з дядьком Павлом сміялися, як він хвалився деревцем. Тепер Сергій сам доглядає його. І перестав гніватися на нас з дядьком Павлом.
— Ти в кіно був? — запитав Сергій, побачивши в мене портфель.
— Ні, ходив понад Дніпром. Чогось голова розболілась на уроках.
— Хочеш, таблетку винесу?
— Не треба. Сама перестане.
Сергій вилив під кленочок усю воду, поставив на землю відро.
— Що, в тебе іменини?
— Звідки знаєш?
— Ігор і Володька казали, що ти їх запросив до себе на завтра.
— Та запросив… — скривився я. — Хочеш, приходь і ти. Тільки пирога не буде. Мама у відрядженні.
Мені хотілося розповісти Сергієві про Ігоря і Володьку, але я стримався. Ще подумає — розкис, нюні розпустив… Поговорили про те про се, і я пішов додому.
У нашому дворі на асфальті було намальовані пройдою великі криві класи. Перед ними, як журавель одній нозі стояла Оксана з биткою в руці. Побачила мене, вигукнула:
— Ага, а я щось знаю!
— Ну, і знай собі на здоров'я, — відмахнувся я.
Але Оксана не вгамувалася і далі, неначе папуга вигукувала: «Ага!.. Ага!.. Ага!..» Одначе, що вона знала не казала. І тільки тоді, коли я вже заходив в під'їзд, крикнула:
— Он Ігор з Володькою казали… — і затнулась.
Мене її слова ніби лозиною шмагонули.
Повернувся, підійшов до неї і загрозливо спитав:
— Що вони казали?
Та Оксана, зморщивши свого гострого носа, відказала єхидно, щоб подратувати мене:
— А нічого!
Я спересердя штовхнув її. Вона стала на обидві ноги, показала мені язик, кинула битку в найдальшу клітинку-клас і застрибала, приспівуючи: