— Зараз спробую, — сказав я і взяв із татового столу ручку-самописку.
— Краще давай я спробую, а то ти ще поламаєш, — заперечила Оксана. — Уже он поламав мого заводного ведмедика.
— І зовсім його ніхто не ламав! — образився я. — То в ньому пружина лопнула.
— Все одно я перша попробую. Це ж не ти таке придумав, — наполягала на своєму Оксана.
Я не захотів сперечатися, віддав їй ручку. Вона ткнула пером в одне коліщатко, в друге, але вони — ні з місця.
— Бач, сказав же, що в тебе нічого не вийде, — дорікнув я Оксані і забрав у неї ручку.
Але тільки-но я доторкнувся до нерухомих коліщаток, як і ті, що раніше крутилися, зупинились. І перо на ручці погнулося.
Що тільки ми робили після цього! І дмухали на коліщатка, і повертали будильник у різні боки, і трусили ним — не допомогло. Тоді закрили кришку й поставили будильник на місце: нехай тато подумає, що він сам зіпсувався.
Аж ось двері — рип. Тато повернувся з роботи.
Кинулись ми до нього, забрали з рук чемоданчик, допомогли розшнурувати черевики, подали капці. А він дивується:
— Щось ви сьогодні дуже добренькі та уважні. Мабуть, уже нашкодили? Дивіться мені!..
Принишкли ми з Оксаною, очі поопускали, щоб тато, коли він таки справді в них щось бачить, цього разу нічого не помітив.
Але тато й не придивлявся до наших очей, а пішов у свою кімнату, де лежала на столі ручка з погнутим пером і стояв на етажерці зіпсований будильник.
— Давай втечемо, — шепнула мені Оксана.
— Підожди, може, ще й не взнає, а як утечемо, тоді одразу догадається.
— Ну, ти як хочеш, а я втікаю, — сказала Оксана і рушила до дверей.
Мені не хотілося залишатися самому, і я — за нею.
— Ви куди? — запитав тато. — Не встиг порога переступити, а ви уже з дому? — Раптом: — О, а чого це будильник зупинився? І ручку зі столу хтось брав!
Цими словами він ніби цвяхами поприбивав нас до підлоги. Зупинилися ми — і ні туди ні сюди. Голови посхиляли, мовчимо.
— Ага, он воно що… Казав, не чіпайте нічого в моїй кімнаті, — не послухали. Доведеться тепер замикати її на ключ…
Нам дуже не хотілося, щоб тато замикав кімнату, і ми дали чесне слово ніколи більше не чіпати без дозволу його речей. Він, звичайно, повірив нам і кімнату свою не замикав.
Та не про це я хотів сказати…