Вона переодягла інше плаття й почала дивитися, як із дірчатої лійки дзюркотить вода. І раптом таке вигадала, що з радощів аж підстрибнула.
Побігла в кімнату, дістала із шафи дощовик, одягнула його та й знову до ванної кімнати. Потім трохи подумала, повернулася, взула ще й гумові чобітки. Залізла у ванну, стала під душ.
Вода пружними струмками вдарила, залопотіла по дощовику. Ну, точнісінько тобі справжній дощ! На радощах Оксана заспівала:
Дощовик, виявилося, таки справді не промокає. Весь одяг і голова під ним були сухі-сухісінькі. Тільки в чобітки трохи набралося води. Але ж буває, що й на вулиці в дощ, як ступнеш ненароком у глибоку калюжу, то набереш.
Коли вже натішилась досхочу, закрутила кран, розвісила на сушилці дощовик, зняла чобітки.
Аж тут і мама з'явилася.
Оксана кинулась їй назустріч.
— Мамусю, що я придумала!.. — заплескала в долоні. — Таке, таке…
— Ну, що там, що? Кажи! — насторожилася мама.
Вона знала: Оксану не можна ні на хвилину залишати саму — завжди щось накоїть.
— А не будеш сердитися?
— Гаразд, кажи вже.
— Дощик у ванні, от що!
Мама заглянула у ванну кімнату, побачила на підлозі розбризкану воду, мокрі чобітки, на сушилці дощовик.
— Ох і вигадниця ти в мене! — похитала головою. — Більше не залишимо тебе вдома саму.
Оксана стояла і усміхалася. Знала хитруля, напевно знала: тепер мама не лаятиме її. А що не залишатимуть вдома саму, так це ж добре! Вона й не любить залишатися сама.
була вже після того, як Оксана придумала «дощ» у панні.
Мамі легко сказати: «Більше не залишимо тебе дома саму». Але ж і потім доводилося залишати Оксану, бо іншого виходу не було.
Ось і цього разу.
Тільки привів Оксану з дитсадка, прибігли мої однокласники.
— Ходімо, — кажуть. — Дозволив!
— Невже?