Вмить він уздрів темні кола у неї під очима, її погордливий погляд, в якому читався відчай.
— Що з тобою?
— Нічого, — відказала вона, одвернувшись.
З нею завжди було так: вона мов пружина. Незабаром вона не зможе стримуватися — і вибухне. Нічого не вдієш, треба чекати цього моменту. Матьє не любив цих безгучних вибухів: пристрасть була не для цієї кімнати-мушлі, позаяк тут висловлювати її треба було дуже тихо і не вимахуючи руками, щоб не збудити пані Дюффе. Матьє підвівся, підійшов до шафи і дістав з кишені картонний прямокутник.
— Ось поглянь.
— Що це?
— Його дав мені якийсь чолов'яга на вулиці. В нього була симпатична мармиза, тож я йому підкинув трохи грошенят.
Марсель байдуже взяла картку. Матьє почувався так, ніби вони з тим чолов'ягою пов'язані якоюсь змовою. Він додав:
— Знаєш, для нього це щось важило.
— Він анархіст, чи що?
— Хтозна. Він хотів було пригостити мене.
— Ти відмовився?
— Еге ж.
— А чому? — недбало поспиталася Марсель. — Це було б цікаво.
— Овва! — сказав Матьє.
Марсель підняла голову, короткозоро і насмішкувато розглядаючи стінного годинника.
— Цікаво, — сказала вона, — що мене дратує, коли ти розповідаєш мені отакі речі, як оце зараз. У твоєму житті повнісінько втрачених нагод.
— Ти називаєш це втраченою нагодою?
— Авжеж. Колись ти чого тільки не дав би, щоб спровокувати отаку зустріч.
— Може, трохи змінився, — сумирно відказав Матьє. — Як ти гадаєш? Може, я постарів?
— Тобі тридцять чотири роки, — просто сказала Марсель.
Тридцять чотири роки. Матьє подумав про Івіш і відчув якусь досаду.