— Та не жебрає він, — хутко встряв Матьє, — ми просто балакаємо.
Поліцай стенув плечима і відійшов. Чолов'яга добряче-таки хилитався; поліцая він, мабуть, і не помітив.
— Я знайшов, що тобі подарувати. Подарую тобі марку з Мадрида.
Він дістав з кишені зелену картку і показав її Матьє. Той прочитав: «C.N.T. Diaro Confederal. Exemplares 2. Франція, Комітет анархо-синдикалістів, 41, вулиця Бельвіль, Париж, 19». Марку було приклеєно під адресою. Вона була теж зелена, на ній стояв поштовий штемпель Мадрида. Матьє простягнув руку.
— Дуже дякую.
— Та обережніш, ти! — розлютився чолов'яга. — Це… це ж із Мадрида!
Матьє глянув на нього: чолов'яга був схвильований і відчайдушно розмахував руками, аби висловити те, що було в нього на думці. Врешті облишив ці спроби і просто вирік:
— Мадрид.
— Еге ж.
— Я хотів туди поїхати, їй-богу. Та не вдалося.
Потім спохмурнів і, промовивши «Зачекай-но», помалу провів пучками по тій марці.
— Гаразд. Тепер вона твоя.
— Дякую.
Матьє вже ступнув було декілька кроків, як чолов'яга погукав:
— Гей!
— Ну? — поспитавсь Матьє.
Той показав монету в сто су.
— Тут якийсь бевзь дав мені сто су. Виставляю ром.
— Та нехай іншого разу.
Матьє пішов собі з якимсь невиразним жалем. У його житті була така пора, коли він з ким попало тинявся вулицями, гаяв час у пивничках, і пригостити його міг перший-ліпший знайомець. Тепер з цим покінчено: все воно ні до чого. Але ж і кумедний цей чолов'яга. Хотів, бач, воювати в Еспанії. Матьє наддав ходи і роздратовано подумав: «Так чи йнак, а нам не було чого сказати одне одному». Він дістав з кишені зелену картку. «Її надіслали з Мадрида, та тільки не йому. Мабуть, хтось дав. Перш ніж передати цю картку мені, він кілька разів помацав її — ще б пак, це ж із Мадрида». Він пригадав обличчя того чолов'яги і вираз, із яким той розглядав марку: в нім був якийсь чудернацький захват. На ходу Матьє й собі глянув на марку, затим поклав картонний прямокутник до кишені. Засиґналив потяг, і Матьє подумав: «Старий вже я».
Була десята двадцять п'ять; він прийшов зарано. Не затримуючись і навіть не обернувши голови, він поминув маленький цегляний будиночок. Та краєм ока все ж таки зирнув на нього. У вікнах було поночі, світилося тільки в кімнаті пані Дюффе. Марсель ще не може відчинити вхідні двері: схилившись над матір'ю, вона грубими чоловічими порухами укладає її у велике ліжко зі старосвітським балдахіном. Матьє було кепсько на душі; він думав: «П'ятсот франків, щоб дотягнути до двадцять дев'ятого, десь по тридцять франків на щодень, навіть менше. Що ж робити»? Він обернувся і рушив назад.
У кімнаті пані Дюффе зробилося темно. Ще мить — і засвітилося вікно Марсель; Матьє перейшов на той бік вулиці і поминув бакалійну крамницю, пильнуючи, щоб не рипіти своїми новими підошвами. Двері були трохи прочинені; він ледве штовхнув їх, і вони зарипіли. «В середу принесу мазницю і позмащую завіси». Він увійшов, зачинив двері й поночі роззувся. Східці ледве чутно рипіли: тримаючи взуття у руках, Матьє дуже обережно прокрався ними нагору; перш ніж стати на сходинку, він намацував її ногою. «Ну й комедія», подумалося йому.